Далеко не завжди соцмережі викликають у мене захват. Надто багато там зайвої, а часом і безглуздої інформації. Але чого не відбереш: за бажання, завжди можеш побачити, чим займається цікава тобі людина, порадіти її успіхам, зрештою, розширити свій світогляд.
Однією з таких особистостей для мене є знана мисткиня, донедавна голова Запорізької обласної організації Національної спілки художників України Ірина Гресик, яка зараз мешкає у Львові.
Майстриня працює в найрізноманітніших техніках, тематиках, активно виставляється, бере участь у міжнародних симпозіумах, пленерах, фестивалях і багато подорожує. Й рідне Запоріжжя та спілчан не забуває.
Власне, з Фейсбуку, точніше, з розміщених там акварельних етюдів Хортиці, я дізналася, що пані Ірина перебуває у місті. Мені кортіло дізнатися з перших рук, у яких мистецьких подіях художниця взяла участь останнім часом
Італія: мистецтво в приватних садибах
– Пані Ірино, які враження від мистецьких мандрівок стали для вас найбільш значущими?
– Минулого літа у мене був цікавий досвід двох напівприватних пленерів з мінімальним складом учасників. Перший організувала мешканка Базилікати (місцевість неподалік від Неаполя). Вона родом з Конотопа, її чоловік займався етнографією, сама працювала з італійськими митцями. Цього разу вона запросила трьох українських художниць (крім мене, були мисткині зі Львова та Києва). Тиждень ми провели у Неаполі, а потім поїхали безпосередньо до Базилікати.
А наприкінці липня відбувся невеликий пленер на Сицилії. Я колись подорожувала Сицилією, але то була туристична мандрівка. Зараз можна було побачити місця, які зазвичай групам не показують. Це досить бідний регіон Італії, але там збереглося багато автентичних речей.
Господиня родом зі Львівщини, багато років мешкає в Чехії та Італії, дуже любить Сицилію, знає вже її традиції й організовує для українців (здебільшого українок) релаксаційні виїзди. А влітку запросила трьох художниць, аби потім провести аукціон створених робіт на підтримку України. Вона ніколи цим не займалася, здається, аукціон досі в проекті, але для мене це був цікавий досвід: коли приватні особи у своїх садибах створюють такі мистецькі події.
Негативні настрої поляків щодо українців підігріває росія
З Італії я поїхала на пленер до Польщі. Це містечко Кулігув в 36 кілометрах від Варшави, де є приватний скансен (етнографічний музей просто неба, що відтворює народний побут, архітектуру та устрій життя минулих поколінь – ред.). На вигляд – край світу, чудовий куточок на річці Західний Буг з незайманою природою, куди навесні приїздить багато людей на birdwatching – спостереження за птахами в натуральних умовах. Просто неможливо повірити, що таке заповідне місце знаходиться так близько від польської столиці.
В Кулігові я бувала багато разів, маю багато друзів. Організаторам подобаються роботи українських художників. Вони завжди нас чекають, при тому що ставлення поляків до українців трохи змінилося, і це не можна не помітити. Але я вважаю, що велику роль у цьому грає росія, її інформаційні вкиди. Ми ж пам’ятаємо, як було на початку війни, з якою щирістю поляки нас підтримували. Зараз мають місце не тільки теплі настрої, але те, що вони нагнітаються з боку росії, – це сто відсотків.
Пленер “Skansen w Kuligowi nad Bugem”
І у вересні в Польщі мав місце ще один пленер, який організатори проводили вперше. Але комісаром там був давній знайомий, скульптор, з яким ми колись подорожували по Індії та Індонезії. Тому цікаво було побачити старих друзів, була класна компанія. Пленер відбувався у колишньому маєтку Ігнація Яна Падеревського – композитора і політичного діяча початку минулого століття. Поляки його дуже поважають, і в садибі посеред дуже гарної природи проводиться багато музичних, освітніх, волонтерських акцій. Здавалося б, хто поїде у цю польську глибинку, де немає ніяких підприємств? Але все працює.
Від перлів до мільярдів: рецепт швидкого перетворення країни
– Читала, що у грудні ви побували у Катарі? Як ви туди потрапили?
– Пішла інформація, що організовується поїдка на мистецький фестиваль… Проїзд, розселення, харчування – усе за власний рахунок. Я ніколи не була в країнах Близького Сходу, вони… не були для мене пріоритетними. Але подумала: це можливість і країну побачити, і в культурно-мистецькому проекті взяти участь, ще й в компанії митців. Якщо я зараз туди не поїду – то не поїду ніколи. Тож поїхала.
Мене вразило, як можна перетворити країну за короткий термін, якщо не красти… Мабуть, мало хто знав про шейхів з династії Аль Тані до 70-х років минулого століття, хоча правили вони з середини XVIII століття. Бідна країна, головне заняття населення – пірнання за перлами, у цьому вони були дуже професійні, але це і все! Лише наприкінці 30-х років минулого століття там знайшли нафту і газ, але користатися з цих копалин Катар зміг після здобуття незалежності у 1971 році.
А з 1995 року почався цивілізаційний бум. Нащадок давньої династії шейх Хамад бін Халіфа Аль Тані береться за реформи, маючи на меті не тільки стригти купони з нафти і газу, а зробити свою країну успішною. До речі, він у 2015 році поступився престолом синові – шейхові Тамім бін Хамад Аль Тані, який продовжив його справу: зробити маленький Катар знаним і впливовим в усьому світі. Вони це роблять у багато способів.
Український прапор з акварелей на Близькому Сході
– Мабуть, арт фестиваль – один із них?
– Так, це була і популяризація Катару серед митців світу, і успішний бізнес-проєкт. Qatar International Art-Festyval проводився всьоме в одній з рекреацій у Katara Cultural Village (головний культурний центр, мистецький комплекс у столиці Катару Досі). У ньому брали участь митці з близько ста країн. За умовами, вони надсилали свої роботи на конкурсний відбір. Але зрештою там могли виставитися усі, хто сплатив за своє перебування на фестивалі. Сказати, що він був дуже високого мистецького рівня, то ні. Але дуже багато робіт, можна побачити всяке.
– І що митці мали за свої кошти?
– Кожен митець мав для експозиції своїх робіт три панелі по 2.40 м на 1.20 м. Протягом тижня було багато активностей, зустрічей, кожна країна могла представити свою культуру, розповісти про себе.
Українська делегація зробила флеш-моб: ми малювали аквареллю кожна свою роботу у синьо-жовтих кольорах, а в кінці усі вони склали український прапор. Був і фешн-конкурс: протягом 45 хвилин ми створювали костюм на сцені, а в цей час демонструвався класний відеофільм про Україну. Потім посол України в Катарі попросив дозволу використовувати його на заходах в Посольстві.
Мене більше цікавили зустрічі, зокрема, і до нашого Посольства. Зрозуміло, відвідини місцевих музеїв. А ще візит до катарського університету, який організував художник, який колись вчився в Одесі, потім 10 років жив у Бельгії, а зараз викладає образотворче мистецтво в університеті Катару.
Корови в пустелі й мільйон євро на лавці
– Ви згадали цивілізаційний бум, який трапився в Катарі у дуже короткий термін. Що вразило найбільше?
– Я була в Індії, Тунісі, інших країнах, де доводилося стикатися з проблемою щодо чистоти. В Катарі – ідеальна чистота всюди, з безкоштовними туалетами включно. Досягається просто: через штрафи. Наприклад, за проїзд на жовте світло – штраф 1200 євро. Тому трафік організований, ніхто нікуди не спішить, правила не порушує.
Такого різноманіття продуктів ніде не бачила: ні у Франції, ні в Італії, ні в Тунісі, ні де інде. Папайя – 20 видів, банани – 30 видів, манго – від самих бюджетних по 2 євро до 50 євро за кг. М’ясо – яке хочеш з усіх кінців світу.
Країна безпечна. Кажуть, можеш покласти 1 млн доларів готівкою на лавку, і ніхто не візьме. На моїх очах такого не було, але легенда ходить. В метро працівники одразу підходять, хочуть допомогти. У грудні сонце сідає рано, ми їздили гуляти по всіх районах увечері, коли вже темно, – і як-то кажуть, без жодних ексцесів.
Ми поважали місцеві традиції й у міні спідницях не ходили. Хоча туристи вбиралися кому як заманеться. Катарці нікого не обмежують, а дивляться на туристів як на джерело бізнесу: мовляв, нехай ті білі мавпочки ходять, як їм хочеться, аби гроші платили.
В Катарі вміють заробляти гроші. Наприклад, колись вони отримували молочні продукти з Ірану. Потім щось сталося, іранці оголосили бойкот, і що робити? Катар – пустеля, де немає жодного сільського господарства. Та вони вирішили, що повинні мати своє молочарство. Літаками привезли самих модних породистих корів, і в пустелі побудували ферму з супертехнологіями. Сотні корів, як на каруселі, їздять по колу, де в одному місці стоять доїльні апарати. Їм музику грають, тричі на день підмивають… Це дуже привертає туристів, які залюбки їздять туди на екскурсію.
Я до чого: вони поставили перед собою завдання. Неважливо, скільки це коштує на початках, але зробили те, чого більше немає ніде у світі. Що і на імідж працює, і гроші на туристах дозволяє заробляти, ну, і молочну проблему вирішує.
Схід – справа делікатна
– Тобто загальне відчуття Катару у вас позитивне?
– Я не шкодую, що поїхала, але вдруге туди не хочу.) Починаючи з банального – важкого клімату. Зимою вдень температура +26-+28 градусів, що там влітку – важко уявити. Кругом кліматизація: вдома, в машині, гаражі, в офісі. Вони виставляють кондиціонери на +18 градусів, і перепад температури у порівнянні з відкритим повітрям шалений. І те повітря непрозоре, нагадує легенький жовтий туманчик. Бо, нагадую, кругом пустеля. До речі, будинок багатої людини легко впізнати не за архітектурою, а за наявністю саду.
Експати кажуть, що місцеві можуть по три місяці не виходити з хати. Якщо ж ти працюєш, робота просто неба зранку до 15 години заборонена законом.
– Хто такі експати?
– Іноземці, які приїхали до Катару жити. Загалом населення Катару складає близько трьох мільйонів, корінні мешканці – 15 відсотків від цієї цифри. І те, як влаштовано суспільство, мене трохи… бентежить.
З одного боку, корінне населення Катару не працює. Дитина тільки народжується, а вже отримує кошти на рахунок. Сім’ям надається безплатна няня. Освіта та охорона здоров’я теж безкоштовні. Виглядає як монархічний комунізм.
Але. По-перше, усе дуже регламентовано. Безкоштовна няня, наприклад, має бути лише філіппінкою. Якщо ти університетський професор, то мусиш мати певний дім в певному районі, їздити на певній машині, наприклад, з білими шкіряними сидіннями. З яких не знімається целофан, бо пилюка наб’ється. Сенс тоді у білій шкірі? Таких смішних ситуацій чимало.
По-друге… Вірогідно, корінні мешканці вкладаються у якісь бізнеси. Але виглядає так, що вони просто насолоджуються життям і мають одну проблему: куди потратити гроші? На мій погляд, це дуже небезпечно. Дурні гроші розбещують. Нам експати розповідали, що коли місцеві їдуть на відпочинок, наприклад, до Італії, то не валізи пакують, а наймають перевізника і їдуть зі своїми шафами. Ну, то таке. А якщо серйозно… Молодь може безкоштовно отримати вищу освіту хоч в Катарі, хоч у Європі чи США, але якщо в неї немає мотивації вчитися, бо гроші в прямому сенсі падають з неба, то що буде потім? Як житиме друге-третє покоління? Втім, то їхні проблеми і виклики.
Вихід із зони комфорту як стиль життя
– Повернемося до творчості) Зокрема, вашого львівського періоду. Читала, що кілька років тому у вас була виставка «Мова тіла». На Фейсбуці дуже багато ваших графічних замальовок, у тому числі з концертних зал, а також чудових акварелей. Восени минулого року я відвідала у кавярні «Щтука» вашу виставку «Місто з пташиного лету». Таке різноманіття тем, технік, настроїв… Навіть дивно, що це зробив один художник…
– Не знаю, правильно це чи ні, але мені нудно робити одне й те саме. Як це відбувається? Ти завдаєш собі виклик, починаєш робити щось нове, це завжди вихід з зони комфорту… Потім нібито навчився це робити на нормальному рівні, і… раптом воно перестає бути цікавим.
Щодо Львова. Коли я тут вчилася, крім завдань, що вимагалися, я Львів не малювала. Зрозуміло, ти не можеш не сприймати красу цього міста, але робіт було дуже небагато… Потім я почала малювати «Графічний Львів». Коли їдеш через Львів на пленери, поспішаєш навідати друзів, родичів, часу небагато… Почалася співпраця з галереями – ті графічні роботи почали користуватися популярністю, і вони брали їх на реалізацію.
Львів крізь маскувальні сітки і з висоти пташиного лету
Коли я приїхала до Львова на початку повномасштабної війни… Я не люблю малювати увечері, світло не те, живопис взагалі нереально зробити. Та тієї першої весни день будувався так: зранку йдеш до художньої академії плести маскувальні сітки, відпахуєш там, але надвечір мусиш мати якийсь релакс, – і йдеш малювати. Тож навесні 2022 року з’явилося багато різних робіт, які і на виставках були.
А серія «Місто з пташиного лету» зроблена з січня 2025 року. Я тоді почала новий скетчбук. Першу роботу зробила просто з вікна свого помешкання, а в кінці січня вийшла на повітря, до вежі Корнякта. Був дуже теплий сонячний день, зверху відкривалися чудові міські краєвиди. І вирішила, що цей скетчбук присвячу цій темі.
З власником кав’ярень «Мазурик» та «Штука» паном Євгеном Булавіним я знайома досить давно, колись були на пленері по українських замках. Він і запропонував мені у 2022 році зробити в «Мазурику» виставку «Мова тіла», а минулої осені – «Місто з пташиного лету» у «Штуці».
– У вас ще була персональна виставка у музеї Івана Франка…
– Іще до війни почалася моя співпраця з музеєм Грушевського, який стоїть впритул до музею Івана Франка… Відомо, що нині музеї не показують свої колекції, з безпекових міркувань цінні роботи заховані, але музей Франка дуже активний, він працює так, як має зараз працювати український музей.
У них дуже багато виставок, майстер-класів, концертів, лекцій. Працює багато молоді, переселенці з Донецька, Луганська. У мене налагодилася гарна співпраця з заступницею директора Мартою Волошанською. Двоє її синів воюють, тому там також багато заходів на підтримку ЗСУ – і художні виставки ветеранів ЗСУ, і фотографічні, і різних інших напрямків. Ця атмосфера мені дуже до вподоби, і, здається, наша співпраця до душі і менеджерам музею. Сподіваюся на її продовження.
Ганна ЧУПРИНА, фото зі сторінки Ірини Гресик у соцмережі Фейсбук.
ДОВІДКОВО
Поки матеріал готувався до друку, пані Ірина Гресик встигла побувати ще на одному міжнародному пленері – в Словаччині.
«Остурня – живе село, де зберігають традиційну архітектуру та неймовірний ландшафт, в Словаччині це можливо!» – написала пані Ірина на Фейсбуці. А потім додала: «Пленер – це боротьба зі зміною світла, погоди, а зараз – це боротьба зі змінним поривчастим вітром”.
Колеги пані Ірини по пленеру зауважили, що того дня вона єдина пішла на двобій з природою, в той час як вони творили у приміщенні)))
Бажаємо пані Ірині Гресик здоров’я, наснаги і натхнення, нових цікавих мандрівок та творчих здобутків!
