Повітряні тривоги, ракетна небезпека, нальоти безпілотників, обстріли КАБами… Іноді здається, що у прифронтовому Запоріжжі люди перебувають у режимі очікування: начебто половина тіла вмощена на стільці, а друга спирається на ногу, готову до старту. В такому стані важко на чомусь зосередитися, особливо на творчості. Проте…
Запорізька обласна організація Національної спілки художників України готує мешканцям і гостям міста приємний сюрприз. Не у приміщенні на бульварі Центральному, де багато років була розташована її виставкова зала (нині тут – Муніципальна галерея «Запоріжжя»). А трошки далі від центру, по вулиці Володимира Грищенка. Там знаходяться творчі майстерні спілки – Білий дім та арковий ангар. Довкола них крайні тижні спостерігається пожвавлення. З подвір’я вивезли кілька вантажівок сміття та мотлоху. У будинку й довкола рухаються постаті, що переносять картини, підрамники, бюсти, кераміку…
Довоєнний тонус спілчан: виставки, студії, пленери
Нагадаємо, що багато років презентаційна діяльність членів спілки художників відбувалася у згаданій вище залі на бульварі Центральному. З 2002 року облорганізацію очолювала Ірина Гресик, яка разом із правлінням тримала спілчан, як-то кажуть, «у тонусі»: кілька разів на рік мінялися експозиції, влаштовувалися групові тематичні та персональні виставки, вихідними працювала Студія рисунку.
Окремою подією національного масштабу стали 15 міжнародних пленерів «Хортиця крізь віки» (2003-2020), результати яких також демонструвалися у залі. Часом було дивно, як громадській творчій організації вдається знаходити партнерів, які забезпечували перебування у Запоріжжі, виїзди на Кам’яну Могилу тощо кількох десятків художників з усієї України та з-за кордону, – особливо в часи, коли влада була не дуже прихильна до ідей розвитку українського мистецтва.
Перші кроки по 500-денній павзі
24 лютого 2022 року виставкова зала ЗОО НСХУ перервала роботу майже на 500 днів. Спочатку були шок і розгубленість. А коли 10 жовтня 2022 року під час близького прильоту у залі вибило майже всі вікна, – здавалося, це кінець.
Пані Ірина, яка буквально напередодні евакуювала до Львова роботи свого батька, одного з засновників запорізького відділення спілки Станіслава Шинкаренка, змогла організувати митців та добрих друзів, аби у приміщенні прибрали скло й забили вікна листами OSB. А потім надихнула їх на створення колективної експозиції, яка відкрилася влітку 2023 року й демонструвалася близько року. ПОтім була ще одна виставка, але робота спілки як такої забуксувала, бо керувати нею онлайн неможливо.
Восени 2024 року пані Ірина Гресик задля поштовху в діяльності спілки запропонувала оновити керівництво. Вона написала заяву на звільнення за власним бажанням, а 24 листопада 2024 року конференція обрала новим головою знаного митця, скульптора, історика, краєзнавця, громадського діяча Олександра Шкалікова.
У грудні 2024 року у виставковій залі відкрилася колективна виставка «Різдво під сиренами». А наприкінці лютого 2025 року – виставка «Вітер надії».
Протягом весни й літа 2025 року міська влада зробила у залі ремонт (приміщення є комунальною власністю), відкрила там Муніципальну галерею «Запоріжжя», яка стала частиною Центру сучасного мистецтва, і задекларувала подальшу співпрацю з облорганізацією НСХУ.
Так і сталося: в серпні у місті відбувся 10-денний скульптурний симпозіум, за результатами якого шість скульптур прикрасили новостворений Парк Честі на Хортиці. Також спільно був реалізований проєкт від Українського культурного фонду «Хортиця крізь віки та війну», під час якого були оцифровані 800 робіт (запрошені митці залишали організаторам по дві створені під час пленеру роботи), з 80-ти картин оформлено виставку, в експозиції якої проведено кілька майстер-класів для дітей і дорослих.
Коли під час відвідин цієї виставки я питала у менеджерів муніципальної галереї, чи будуть потім демонструватися інші роботи з пленерної колекції, вони сказали, що це можливо – в рамках якогось іншого проєкту.
Але поступово почало складатися враження, що у муніципальної галереї – своє бачення напрямків роботи. Більше спрямоване на презентацію сучасного мистецтва. Сказати, що спілчани втратили приміщення виставкової зали – некоректно. Не далі як 13 березня тут відкрилася виставка «МамайАда» мисткині Яни Ясунас, що демонструватиметься протягом трьох тижнів, до 11 квітня. Проте у спілці вирішили, що треба активізувати власну роботу.
Зала в стилі лофт у Білому домі?
26 лютого 2026 року відбулася конференція, на якій обране нове правління. Про деталі цієї події та плани кореспондентка «МИГа» розпитала голову Запорізької обласної організації Національної спілки художників України Олександра Шкалікова та його попередницю Ірину Гресик. Пані Ірина, хоча й залишила посаду після 22-річного керування, продовжує перейматися справами спілки і допомагати в організації її діяльності.
“Позаминулого року ми переобрали голову організації, бо треба було вирішити нагальну проблему, – розповіла пані Ірина. – Але з часом стало зрозуміло, що одній людині дуже важко впоратися з багатьма справами. Тому ми скликали конференцію, на якій обрали новий склад правління. Разом із головою це десять осіб, за кожним закріплено певне поле діяльності.
Так склалося, що у міськради – своя політика виставкової діяльності, на яку ми не можемо впливати, тобто не можемо повноцінно реалізовувати власні ідеї. Тому одним з перших рішень нового правління стало питання створення власної виставкової зали на першому поверсі «Білого дому» (це приміщення творчих майстерень, яке є власністю НСХУ і знаходиться в нашому оперативному управлінні). Це реально, якщо прибрати й дещо перепланувати окремі майстерні. Може вийти гарна виставкова зала у стилі лофт.
В інших творчих майстернях можна проводити дні відкритих дверей, аби молодь могла на власні очі побачити, як створюються зразки образотворчого мистецтва. А поруч, в арковому ангарі, де колись скульптори робили великі пам’ятники, можна відновити роботу студії рисунку, проводити майстер-класи з ліногравюри, кераміки, скульптури, – тобто організувати новий творчий простір”.
Я поцікавилася: чому майстерні називаються “Білий дім”? Виявилося, що його колись побудували з силікатної цегли серед бараків (їх швидко знесли), і він відповідав цій назві))) Та роки йшли, поступово усе марніло, а потім люди почали зносити до майстерень те, що не потрібно в хаті… Здавалося, що покращити цю нерухомість вже неможливо. Чи ЩЕ можливо?
Від хабу соцідеології до творення української ідентичності
“Існує думка, що галереї мають бути в центрі міста, – розмірковує Олександр Шкаліков. – Але це не зовсім так. Якщо приміщення осмислити, впорядкувати та наповнити арт-об’єктами й мистецькими подіями, то воно стане магнетичним творчим простором.
З початком повномасштабного вторгнення часина членів спілки виїхала до Німеччини, США, Італії, Іспанії, – у них вже інше життя. А ми тут… Під сиренами… Для когось час взагалі зупинився… Багато художників демотивовано, і ми хочемо відновити їхню мотивацію.
Деякі люди втратили можливість спілкування, але люблять творчість. А ми своєю творчістю можемо змінити місце обслуговування соціалістичної ідеології на осередок творення національної ідентичності”.
У «засіках» скульптурного ангару спілчани виявили недороблені скульптури Маркса, Леніна, інших комуністичних діячів… З них, на думку пана Олександра, можна створити невеликий музей анти пропаганди. Зокрема, доладнавши до бюстів таблички чи QR-коди з поясненнями, що через цих людожерів, творців тоталітаризму, загинули мільйони безневинних людей.
“Запоріжжя як громада почало боротьбу з мітками тоталітарного режиму, – наприклад, перейменували багато топонімів, у тому числі й вулиці поруч з майстернями: вулицю Волгоградську – на Володимира Грищенка, Зої Космодемьянської – на Миколи Міхновського. Та дифузія імперсько-комуністичного світогляду до мізків українців потужна. З цим треба щось робити, – вважає Олександр Шкаліков. – І ми хочемо комплекс споруд, спланований для монументалізації соціалістичного хабу, – переобладнати на український простір для лекцій, перегляду фільмів, мистецьких імпрез. Кажуть, не на часі? Я вважаю, що боротися з імперською ідеології зараз на часі, як ніколи”.
Що зробити з перлами колекції «Хортиця крізь віки»
Пан Олександр поділився думкою, що У Запоріжжі все обертається і повинно обертатися довкола Хортиці. Тому чільне місце у майбутньому просторі галереї має зайняти пленерна колекція «Хортиця крізь віки». Її можна демонструвати частинами, кожна з яких самодостатня.
“У нас є і роботи українських митців музейного рівня. І картини зарубіжних художників. Можуть бути експозиції, які підкреслюють: Запоріжжя – це Україна. Є роботи, що показують Хортицю в графіці, в прикладному мистецтві. А чому не показати нині тимчасово окуповані території, якими їх бачили художники до війни – Кам’яну Могилу, Бердянськ, Приморськ? Героями деяких творів виступають тварини нашого краю, це також може бути окремою експозицією”.
Як мотивувати олдскульних митців
Зрештою, творчий простір може слугувати й передачі досвіду. Сучасні художники не дуже спілкуються з митцями «кам’яного віку», або «лампового покоління», як вони їх часто-густо називають.
“Ми вживаємо назву олдскульні художники (від old school – стара школа), – посміхається пан Олександр. – У молодих щодо них якось моментально вмикається своєрідний нігілізм…
Проте ми не падаємо, а йдемо вгору. Не тільки олдскульним митцям є чим поділитися – скоро може виникнути попит на цей досвід. За кордоном вже з’явилася мода на традиційні технології, створення зразків ручної праці. До нас це ЩЕ не дійшло, але дуже добре, що у нас традиції ЩЕ є…”
Досить часте вживання паном Олександром слова «ЩЕ» мені здалося невипадковим. А й справді: цей наш український прислівник містить багато сенсів – послідовність і повторюваність, тривалість і можливість, потенцію й умови. Це наче перетин, який вбирає і потугу досвіду, і енергію прийдешності.
Чекаємо на відкриття арт-галереї «ЩЕ»!
Ганна ЧУПРИНА, фото авторки та з відкритих джерел
