Художниця Ірина Гресик: “Подорожувати просто – треба мати мрію”

Художниця Ірина Гресик: “Подорожувати просто – треба мати мрію”

Одним із вагомих джерел натхнення, спілкування та нав’язування нових контактів для художників є участь у міжнародних пленерах. Особливо в останні роки, коли завдяки безвізовому режиму з Європою творчі мандрівки до закордонних колег можна здійснювати без зайвих клопотів.

Голова Запорізької обласної організації Національної спілки художників України Ірина Гресик регулярно бере участь у мистецьких симпозіумах з 2008 року, коли на Міжнародному пленері «Дивосвіт» у Малій Білозерці познайомилися з польськими художниками, які запросили її на пленер до Пляторува. Після цього Ірина Станіславівна неодноразово відвідувала Польщу, Словаччину, Литву, а також Туніс, Індію, Індонезію, Китай. 

Рік 2019-й був багатий для Ірини Гресик на творчі подорожі – як до вже знайомих країн, так і нових. «МИГ» розпитав художницю, що цікавого вона побачила в Латвії, Польщі та Непалі.

Далі Прибалтики безпартійних в СРСР не пускали

– Мрія подорожувати була мене ще з років навчання у Львівській академії мистецтв, – розповідає Ірина Станіславівна. – І тоді вона здійснювалася частково: у п’ятницю ввечері ми сідали в потяг зі Львова до Вільнюса, проводили там день, відвідуючи музеї, тоді їхали з Вільнюса до Таллінна, так само ходили по галереях, і поверталися до Львова, плідно провівши вік-енд.

Звісно, хотілося побачити й інші країни, але після академії можливості подорожувати за кордон не було, бо ні мій тато [батько Ірини Гресик – знаний  митець, один з організаторів Запорізької спілки художників України Станіслав Шинкаренко – ред.], ні я в компартію не вступали. І хоча ми непогано як на ті часи заробляли, нас не випускали навіть до Болгарії.

– Але мрія про мандрівки залишалася?

– Звісно! Я вважаю, що людині конче необхідно про свої мрії пам’ятати та намагатися їх здійснити. Тому, коли відкрилися можливості виїздити за кордон, я не могла ними не скористатися. За десятиліття я побувала в досить багатьох країнах, а цього року відкриттям для мене стала Латвія – мене запросили на пленер до Лієпаї.  Мені чомусь здавалося, що Латвія з Литвою дуже подібні, але виявилося, що дуже багато відмінностей у ментальності, національному характері та, звичайно, мистецтві.

Цікавини морських воріт Російської імперії

А Лієпая дуже цікава історично. З часів Петра I вона була одним з найпотужніших військових портів Російської імперії, її балтійськими воротами. Я з подивом дізналася, що після Жовтневого перевороту з Лієпаї щодня відходили пароплави, які вивозили на еміграцію незгодну з більшовиками інтелігенцію.

Певного часу в Лієпаї було заборонено будувати багатоповерхові будинки з каменю, і їх зводили з деревини, поєднуючи в оздобленні російську різьбу зі скандинавськими традиціями. Те, що збереглося, – вражає.

Після Другої світової війни СРСР розташував в Лієпаї військові бази, через що там багато російськомовного населення, яке залишилося після здобуття Латвією незалежності. Зараз це більше місце відпочинку та риболовлі.

Пленер в Лієпаї проводився в 25-й раз. Він відбувається напередодні Дня міста, який співпадає і з Днем рибалки, і на святкуванні відбувається звітна виставка учасників пленеру на умовах своєрідного конкурсу: кожен художник робить персональну міні-виставку, яку за допомогою спеціальних стікерів оцінюють глядачі. Було приємно, що мої акварелі були відзначені в номінації глядацьких симпатій та отримали спеціальну відзнаку мера міста.

Як себе почуваєш в руках середньовічного цирульника

– Наприкінці літа на сторінці на Фейсбуці я бачила ваші роботи, зроблені майстерні капелюшків. А особливо вразило зображення чудового дитячого возика з лялькою. Де ви  віднайшли ці «моделі»?

– Я втретє побувала на пленері в польському місті Кросно. Цього  року він був присвячений пам’яті Володимира Бронішевського, художника зі Словаччини. Його проводили люди, які були знайомі з цим видатним майстром, організатором мистецьких подій, харизматиком та колекціонером.

Згаданий возик – подарунок Володимира Бронішевського музею ремесел, у якому я дуже люблю працювати. Кожен художник в душі колекціонер, йому важко розстатися з якоюсь своєю «моделлю», і я відчула, що й для пана Володимир це було непросто. А ця річ мене просто полонила. Візочок старовинний, геніально зроблений із фанери й естетично досконалий. На моє прохання співробітники знайшли стару ляльку, вона в картині зробила візочок більше затишним, а тоді залишилася в експозиції музею.

Так співпало, що і цей пленер відбувався під час святкування Дня міста. Кросно називають міні-Краковом, воно не було зруйноване, там збереглося багато зразків різноманітних архітектурних стилів.

А ще там багато музеїв, творчих майстерень та організацій, що опікуються культурою. І на день міста вони створюють кілька «середньовічних» арт-об’єктів, сюжетно пов’язаних з картинами відомих художників. Музей ремесел робив інтермедію за «Цирульником» Ієроніма Босха. Нагадаю, що в давні часи цирульники виконували ще й функції стоматологів, і мені довелося приміряти в інтермедії роль жертви давнього зубодера.

– Здається, в Польщі ви у 2019-му побували двічі…

– Так, в листопаді була ще на пленері в Реймонтувці – маєтку дружини нобелівського лауреата письменника Владислава Реймонта.

У цій творчій резиденції гостюю не вперше. Постійна компанія друзів-художників, гарний клімат, чудова природа, прекрасні умови для праці ˜– релаксувала там після пригод у Гімалаях.

“Амбіцій альпініста не маю, проте…”

– А як до Непалу ви потрапили?

– Літаком. Не на мітлі:). Кілька років тому на мене величезне враження справила Індія – її південна частина. Захотілося побачити північні регіони Індійського півострова. Коли друзі запропонували взяти участь в трекінгу навколо Аннапурни, я, хоч амбіцій альпініста не маю, зважилася на цю авантюру і маю себе за героїню:).

Бо хоча цим маршрутом групи йдуть одна за одною, як по проспекту, і я намагалася до поїздки фізично підготуватися, такого не чекала. На щастя, мене не спіткала гірська хвороба, яка не оминає навіть досвідчених альпіністів, але вразила швидка зміна висот та погодних умов. Розпочинали підйом у вологому та спекотному «в’єтнамському» кліматі, а за тиждень були на засніженому перевалі Торанг Ла висотою 5400 метрів.

Ірина Гресик  (в першому ряду ліворуч) з друзями на перевалі Торанг Ла

Найважчим був перший день. Я  несла рюкзак, де речі на «літо» й на «зиму», спальний мішок, папір та фарби [я ж збиралася помалювати!] – надвечір так стало себе шкода, що хотілося все кинути й повернутися. Зупинила думка, чи буде в мене ще один шанс все це побачити. І трохи підбадьорило, що й мої товариші міркували, чи всі так мучаться, чи лише ми? Врешті я найняла портера [носія],  і стало набагато краще.

Ночували в гест-хаузах. Це щось середнє між готелем та хостелом, умови так собі, білизну ніхто не пере, але хоч не треба тягти з собою намет. До харчування треба було ставитися обережно, бо науково доведено, що через чужі для організму бактерії можна мати проблеми з органами травлення та застудами.

Друга частина мандрівки по той бік перевалу була більш спокійна, хоча теж не без пригод. В автобусі щось трапилося з ресорою, і ми їхали 21 годину замість дев’яти. І такою гірською трасою, що більш вразливі за нас німці були зеленого кольору. Але потім були відвідини історичних місць, будистських монастирів та храмів – там залишилося багато автентики.

Єдине, чого не вистачило, – часу на малювання. Привезла з Непалу лише п’ять акварелей та кілька коротких замальовок.

– Ваша багаторічна участь у міжнародних пленерах, крім власних здобутків,  має ще один результат – участь закордонних митців у запорізькому пленері «Хортиця крізь віки». Чи відбудеться він в 2020 році?

– Маю на це велику надію. І сподіваюся, що він знову буде міжнародним.

Розмовляла Ганна Чуприна, фото зі сторінок Ірини Гресик у Фейсбуці та Інстаграмі

Оставить комментарий

Отправить комментарий

Ваш e-mail не будет опубликован. Обязательные поля помечены *