Байдужо відраховує секунди годинник… Чути гавкання переляканих собак. Брязкотить розбите кулею скло. Все ближче гупають снаряди. А ти вештаєшся, мов муха в окропі, по своїй затишній хаті, де знаєш кожен куток, і не можеш пригадати, де в тебе паспорт, гроші, телефон… За п’ять хвилин домівку треба покинути. На пару тижнів. Що розтяглися на шість з гаком років…
Про жахи втечі запоріжцям нагадали за рік до великої війни
Аж не віриться, що я написала ці слова більше… п’яти років тому, за рік до повномасштабного вторгнення. Написала під враженням інтерактивної інсталяції «Вмісти своє життя у валізу», яка демонструвалася у Запорізькій обласній універсальній науковій бібліотеці і мала на меті нагадати українцям вільних територій, що переживали виселенці з Криму і Донбасу у 2014 році.
За офіційними даними, на початку 2020 року в Україні нараховувалося понад півтора мільйони вимушених переселенців, з яких 55,5 тисячі знайшли притулок у Запорізькому регіоні. Але тоді війна почала здаватися більшості уже чимось далеким, а хтось навіть почувався нею втомленим…
За рік усю Україну струснуло повномасштабне вторгнення. І вже більшість на собі відчула, що то означає: не в інтерактиві, а у жахливому реалі намагатися вмістити своє життя у валізу. А потім іти тим скорботним шляхом – кілька діб у спеку чи зливу через десяток блокпостів окупантів до вільних територій, пошук житла, роботи, безкінечні черги за довідками…
Від початку повномасштабного вторгнення тільки Запорізька область прийняла майже 1,5 мільйона людей. З них – понад 150 тисяч залишилися в обласному центрі. А усього в Україні налічують близько півмільйона вимушених переселенців, ще близько семи мільйонів – за кордоном. Які намагаються якось влаштуватися у незнайомому місці і в новому житті. Працюють, волонтерять, допомагають фронту, набувають друзів, роблять із ними спільні проєкти – бідкатися ніколи. Тільки вночі, коли сняться південні абрикоси, гарячий степ і синє море, гризе туга за домом… Пальці натягають на плечі мамину ковдру чи міцно стискають дитячу іграшку, які в останній момент перед втечею поклали до тієї валізи…
Дати голос жінкам, які втікали від війни
Ось про ці події та емоції розповідає виставка «Історії в речах. Втечі та прибуття», яка демонструється у Запорізькому обласному історико-краєзнавчому музеї імені Якова Новицького. Це частина спільного проєкту Geschichten der Flucht und der Ankunft багатьох українських та німецьких культурологічних, суспільних, освітніх та духовних організацій, ініційованого ГО «Німецько-Український діалог» (Аугсбург, Німеччина). Він починався з ідеї дати голос жінкам, які втікали від війни. 40 інтерв’ю з жінками різного віку, соціального стану, роду занять, чия нинішня точка зупинки Львів, Чернівці, Аугсбург стали спонукою для наукових розвідок (INTERNATIONAL SCIENTIFIC SYMPOSIUM FORCED MIGRATION IN THE XXI CENTURY: CHALLENGES, VALUES, REFLECTIONS), виставок фотографій у вказаних вище містах та створення альбому з фотографіями та короткими історіями.
Що візьмеш на згадку про домівку
І ось тепер 18 стендів з експозиції «Історії в речах. Втечі та прибуття» демонструється у запорізькому музеї. Як розповіла на церемонії онлайн-відкриття виставки одна з керівниць проєкту, членкиня ГО «Німецько-Український діалог» Ніна Петрук, першою ідеєю було показати, які речі люди спонтанно беруть із собою при втечі. Іноді вони зовсім непрактичні, як ті ж дитячі іграшки, ключі, вінчальна свічка, флакончик із залишком парфумів чи ноти. Але саме вони стають рятувальним колом у тузі та якорем, що не дає порватися духовним зв’язкам зі своєю землею. А ще питали в людей про речі та дрібнички, які з’явилися у них на новому місці і чимось їх надихають.
Про людей і підтримку
Та головне тут не речі, а люди, – вважає керівниця проекту у Львові, завкафедрою менеджменту мистецтва Львівської національної академії мистецтв Олеся Дацко. “Виставка об’єднала величезну кількість доль. Вона про горизонтальні зв’язки, які тримають нас усіх і допомагають тримати якусь частину фронту”.
Пані Олеся зазначила, що виставка стала майданчиком для глибоких розмов сотень людей, а збірник історій вимушених переселенок зафіксував частинку нашої сучасної історії. Науковця навела також чудовий співпраці багатьох людей, у той чи інший спосіб причетних до проекту, з написання, видання, перекладу англійською та німецькою мовою книги переселенки Анастасії Глотової про оборону Луганського аеропорту переселенки. Яка, своєю чергою, підтримує унікальну історичну пам’ять про те, як билися і перемагали українці в часи, коли ми не мали жодної підтримки. “Нам є чим пишатися, маємо потужну історію і повинні про неї говорити”, – зазначила пані Леся Дацко.
Власне, поява виставки у Запоріжжі теж стала зразком синергії зусиль. Відомий запорізький громадський діяч, арт-менеджер, очільник Музею історії музичних інструментів, керівник етномузичного клубу БарабанЗА Денис Васильєв викладає менеджмент мистецтв у Львівській національній академії мистецтв онлайн. Разом з Олесею Дацко вони вже реалізували кілька проєктів. І коли пан Денис дізнався про виставку «Історії в речах. Втечі та прибуття», виникла ідея показати її частину у Запоріжжі.
“Зафіксовано 40 розповідей про долі українок, у такий спосіб збережено частину нашої пам’яті, – розповів пан Денис Васильєв. – Виставка документує історію та унеможливлює її переписування нашими ворогами в майбутньому. Серед оповідачок є вимушені переселенки із Запоріжжя, Василівки, Бердянська, Мелітополя і Гуляйполя. Тому ідея проведення виставки у Запоріжжі видалася дуже слушною і актуальною”.
Майданчиком для її демонстрації було обрано Запорізький обласний історико-краєзнавчий музей імені Якова Новицького, який залюбки погодився на пропозицію.
На онлайн-відкритті виставки пані Леся Дацко, побачивши чималу кількість людей, висловила своє захоплення мужністю і музеологів, і відвідувачів. “У такий складний час ми не можемо уявити, як у прифронтовому місті робити виставки і залучати до них глядачів. Низький уклін вам за стійкість!”.
Заступниця директора музею Вікторія Водоп’ян подякувала і висловила сподівання, що наступний проєкт, можливо, буде про тих, хто залишився і працює 17-30 кілометрів до лінії фронту. “Ми евакуювали найбільші цінності. У нас 40 співробітників, більшість – жінки. У кожного напоготові тривожна валіза, у якій двічі на рік міняємо речі – на одяг по сезону. Вночі щулимося від дзижчання шахедів, здригаємося від вибухів. А ранком ідемо до музею, і працюємо на перемогу”.
Виставку «Історії в речах. Втечі та прибуття» можна побачити до середини липня по четвергах, п’ятницях, суботах і неділях з 9.00 до 16.00.
Ласкаво просимо!
Ганна ЧУПРИНА, фото авторки та зі сторінки проєкту
PS: У проєкті взяли участь п’ять жінок із нашого краю: Запоріжжя, Василівки, Бердянська, Мелітополя і Гуляйполя. Читала їхні історії і плакала. «МИГ» надасть ці розповіді окремою публікацією.
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.
