У Запорізькій обласній універсальній науковій бібліотеці відкрили інтерактивну інсталяцію “Вмісти своє життя у валізу”
Байдужо відраховує секунди годинник… Чути гавкання переляканих собак. Брязкотить розбите кулею скло. Все ближче гупають снаряди. А ти вештаєшся, мов муха в окропі , по своїй затишній хаті, де знаєш кожен куток, і не можеш пригадати, де в тебе паспорт, гроші, телефон. .. За п’ять хвилин домівку треба покинути. На пару тижнів. Що розтяглися на шість з гаком років…
Хто нас переселяв? Ми виселенці…
Це справді вражає – інтерактивна інсталяція «Вмісти своє життя у валізу», яку привезла до Запоріжжя ГО «Інтерньюз-Україна»*. Навіть в імітації шляху, який пройшли вимушені переселенці, – миттєві збори найнеобхідніших речей, КППВ, пошук житла, роботи, безкінечні черги за довідками, – стає моторошно. І горло стискається, коли чуєш у навушниках: “Ми не переселенці. Хто нас переселяв? Ми виселенці… “Ідіть працюйте!” – кажуть одні. “Донецьким не турбувати!”, – кажуть інші… До нового місця можна звикнути, це в людській натурі. Але сняться луганські абрикоси і донецькі терикони. Що заповнить порожнечу в души?.. Чому це сталося саме зі мною??!”
“Нас весь час щось – зараз, наприклад, коронавірус – відволікає від думки про те, що поруч із нами живуть півтора мільйони вимушених переселенців з Донбасу та Криму, – каже старша менеджерка ГО «Інтерньюз-Україна» Наталія Руденко. – Що їм довелося стикнутися з невизначеністю, страхом, приниженням, упередженим ставленням. Наш проект для того, щоб люди могли почасти відчути ці емоції на собі й надалі не бути байдужими”.
“ Ми хотіли також розвінчати міфи, які існують щодо переселенців, – додає координатор проєкту Артур Кадельник, – та розробили невеличкий тест, що мешканці «материку» знають про умови їхнього нинішнього життя. За бажанням, його може пройти кожен відвідувач виставки. А валіза – це метафора проєкту. Він більше не про те, що туди покласти, а про те, що залишаєш… ”.
Що відповісти бойовику на питання: “Вы любите Россию?”
“Найважче було не зібрати речі,
– поділилася спогадами на відкритті виставки «Вмісти своє життя у валізу» радниця з соціальної згуртованості в Запорізькій області програми “Радник” Анастасія Перепелиця. – Найстрашніше було на блокпості. Ми вивозили обладнання й документацію нашої фірми, що займалася сільським господарством. Бойовики почали прискіпуватися, що ми начебто веземо карти їхніх позицій з координатами… Особливо лячно стало, коли один, роздивляючись мій український паспорт, запитав: “Вы любите Россию?” …
Коли нас врешті пропустили, ми дуже довго мовчали. Доки біля Бердянську не побачили пофарбовану у синьо-жовтий колір стіну. Аж тоді видихнули: вирвалися… Мама, побачивши наших бійців, розплакалася”.
Пані Анастасія за кілька місяців ще на кілька годин повернулася на окуповану територію, щоб забрати якусь побутову техніку. Бо стало зрозуміла, що це війна. І надовго. “Я намагалася сховати в квартирі все, що нагадувало про Україну. Виявилося, що у мене дуже багато речей з символікою – після Євро-2012 залишилися шалики, футболки, кепки… Хотіла взяти в дорогу чаю, та вчасно добачила, що на ньому написано «Рошен»… Тоді була така агресія по відношенню до усього українського, що найменший натяк був небезпечним”.
У Горлівці на хлопців досі чекають нові портфелики…
…Пані Наталія
покидала Горлівку з маленькими синами шести та дев’яти років о пів на п’яту ранку 14 червня 2014 року. “Накануне вечером позвонила учительница старшего и сказала, что можно будет выехать из Красноармейска, но туда нужно было еще дорбраться околоными путями. Хорошо, что мне пришло в голову взять с собой свидетельства о рождении и детские медицинские карточки… В автобусе было 20 детей – еще из Славянска и Краматорска, и п’ять женщин. Детей отдавали без доверенностей, только чтобы вывезти. Потом, в санатории Мошногорье в Черкасской области, где нас временно поместили, я видела лица приехавших за ними родителей – серые, перепуганные”.
Пані Наталія разом із чоловіком, що виїхав з Горлівки пізніше, коли там почалися сильні обстріли, переїхала до Запоріжжя. Сім’я винаймала квартиру подобово. Цілий рік. Молодшому сину довелося вдруге піти до підготовчої групи дитячого садку. А в Горлівці чекали новенький портфельчик, олівці та зошити. Вони й досі там…
А тут починати потрібно було все з нуля – посуд, постільна білизна, хоч якесь хатнє начиння. “Мы очень благодарны волонтерам, которые в первое время помогали одеждой, игрушками. Благотворительные организации с гуманитарной помощью, в том числе международные, подтянулись чуть позже”.
«В приймах» важко почуватися гідно
У 2016 році вимушених переселенців у Запорізькій області налічувалося 127 тисяч. Зараз їх 55, 5 тисячі. “Багато повернулося на Донбас через старих батьків, які не схотіли виїжджати,– каже Анастасія Перепелиця. – Немало поїхали на заробітки за кордон. Бо далеко не всі питання, щоб люди почувалися гідно, вдалося врегулювати. Це і різноманітні довідки, недостатній доступ до соціальних послуг, мізерність адресної державної допомоги, яка не індексувалася з 2014 року… Досі немає сталих державних рішень щодо житла. Люди винаймають найдешевше, без ремонту, і жити в таких умовах дуже важко”.
Порожню квартиру з часом можна обставити. Але що заповнить порожнечу в душі? Можливо, чуйне ставлення співгромадян? Давайте домовимось хоча б називати їх у спілкуванні не «вимушено переміщеними особами» , а новими сусідами…
Ганна Чуприна, фото автора
Інсталяція «Вмісти своє життя у валізу» відкрилася на четвертому поверсі Запорізької обласної універсальної наукової бібліотеки [проспект Соборний, 142]. У зв’язку з карантином до 3 квітня вона тимчасово призупинила роботу. Демонстрація відновиться після завершення карантинних заходів.
*Ініціатива втілюється ГО «Інтерньюз-Україна» за кошти Чорноморського фонду регіонального співробітництва Німецького фонду Маршалла (BST)
