Випадок із першою запорізькою блакитною ялинкою ніби зійшов із екранів «класичних» остернів. Після розгрому і втечі врангелівців, разом із ними подалися через Босфор у світи і заможні прошарки Російської імперії, облишивши на поталу переможцям кримські палаци. Допоки нова влада, не одразу оговтавшись, ще не взяла тепер вже «народні надбання» під охорону, червоні бійці, ментально не надто відрізняючись від монголо-татар чи середньовічних європейських кнехтів, чинили грабунки – як новітні російські «казачки» на Донбасі. Коли поголовна більшість розтягала вишуканий порцеляновий посуд, китайські вази та перські килими, не зовсім без освіти червоноармієць з незвичним прізвищем Нічога пригледів у котромусь маєтку пагінці блакитної ялинки. Як розповідають, на той час між Кримом та парками «Софієвкою», що в Умані, та «Олександрією» у Білій Церкві жодної такої ялинки не було.
На своїй батьківщині – а це Скелясті гори у Північній Америці від штатів Айдахо, Юта та Колорадо до Арізони і Нью-Мексіко – блакитна красуня живе на висотах від 1750 до 3000 метрів і пристосовуватися до європейських умов, куди її вперше завезли у 1879 році, вперто не бажала. Не подобалося, бач, їй бути однією з багатьох гостей у ботанічних садах, тоді як у штатах Юта та Колорадо її величали місцевим символом. Попри присвоєну латинську титулатуру – Picea pungens, вередунка розмножуватися насінням навідріз відмовлялася, а із сотні саджанців на новому місці приживалися у кращому випадку з десяток. Ще через два-три роки перша блакитна ялиночка, куплена за 300 царських рублів, що тоді дорівнювало трьомстам десяти грамам щирого золота, потрапила до Росії.
Лишається тільки здогадуватися, якими зусиллями у 1920 році червоноармієць Нічога доправив разом із грудкою землі саджанець «дерева багатіїв» до своєї садиби у селі Вознесенці. Коли при розбудові Запоріжжя, навесні 1952 року зносили частину села, він попіклувався про долю рідкісного дерева, його пересадили на газон по вулиці 12 Квітня біля Шлюзового мосту і позначили табличкою: «Голубая ель. Выращена и подарена городу 26 апреля 1952 года в возрасте 35 лет товарищами Ничого … … и Ничого … …» [прізвища були подані саме у такій формі, а за плином часу ініціалів дарителів вже й не згадати].
Десь тими ж роками у місті Нальчику агроном радгоспу «Декоративні культури» І.П. Ковтуненко після п’ятнадцятилітньої наполегливої праці одержав перші саджанці із насіння. Виявилося, що свіжі ялинкові і соснові шишки, у яких швидко розвивається певний грибок, стають поживним середовищем для сіянців ялинки блакитної. Перші ялинки, як водиться, висадили біля Кремлівської стіни, потім на Мамаєвому кургані та біля стін «віджатої» у Польщі Брестської фортеці, а Ковтуненко за розробку отримав Сталінську премію 1952 року. Зусиллями ентузіастів блакитні ялиночки розсаджувалися деінде, таким одним з перших у Запоріжжі став відомий краєзнавець Іван Михайлович Бічук. На його колишній садибі у провулку Черкаському, дім 13, випещені ним ялинки ростуть і досі.
Перша
висаджена у м. Запоріжжі
блакитна ялинка.
Фото 1980-х років
А першу запорізьку блакитну ялинку вже у новітні часи української незалежності спіткала лиха доля. На світлинах кінця вісімдесятих років вона виглядає не найздоровішою – і те сказати, любительниці чистого гірського повітря прожити сімдесят років у нашій «газовій камері». Вже хіба за це вона заслуговувала шани.
Після розпаду СРСР, на тлі осучаснених міст, Запоріжжя довго виглядало своєрідною «сірою зоною». Зовні місто було ніби законсервоване у «брежнєвському застої», але у тій сірій невиразній тиші ясно вчувався пацючий шерхіт «прихватизації». Отак і тяглося, допоки міським головою не став Олександр Поляк. Приватизаційних процесів, само собою, він не зупиняв, але місто почало набирати сучасного вигляду – ремонт та освітлення фасадів, бруківка тощо. І одним із перших заходів стала обрізка старих дерев на проспекті. Комусь це не подобалося, але клени та в’язи й справді за віком стали загрозою для пішоходів. На жаль, як і завжди у чиновницькому ражі догідливості владі, зеленгоспівці, які ну мали б знати про цю зелену пам’ятку, зрубали «нашу ёлочку под самый корешок».
Свого часу Павло Супруненко та Юрій Вілінов доносили історію вознесенівської ялини до широкого загалу, публікували її у книжках та міській пресі, і аби хто із відповідальних осіб «помилував» би довготерпеливе дерево, навряд чи він отримав би за це догану від міського голови. Росла ялина далеченько від пішохідних доріжок – це як на випадок чого, та й врешті можна було б її обгородити, відновити табличку… Небайдужі краєзнавці досі кусають лікті, що не докричалися тоді, і місто бездарно втратило вже котру по справжньому історичну і культурну пам’ятку.
Тут до слова: поки Запорозьким Дубом опікувалися, він жив. На загальне національне лихоліття й занедбання і він, і багато його безпосередніх нащадків відреагували відповідним чином. А вже коли ми схаменулися – стало запізно. Ще гарцюють біля зотлілої «великої кураїни» козаки-шароварники, але як же боляче дивитися на затяжну агонію багатовікового дерева.
Юрій ВІЛІНОВ, Сергій ШИШКОВ
