Чи знаєте ви:
- Як «смішні» плуги змінили долю запорізького степу і хто насправді навчив наш край їсти баклажани?
- Чому на будівництві Дніпрогесу американська посудомийка була популярнішою за соціалістичні гасла, а борщ вважався розкішшю?
- Яким чином українська пісня стала «карнавалом непокори» у розпал русифікації?
- Що знайшли голландські дайвери на дні Дніпра?
- Як сьогодні окупанти нищать нашу спадщину в Асканії та Мелітополі?
Відповіді на ці та інші питання надаються у ювілейному, 25 числі науково-теоретичного щорічника «Музейний вісник».
І. Фрагменти історії Запорізького краю
Хто і з яким плугом прийшов у степ
*Ольга Чайка. «Участь різних народів в освоєнні південноукраїнських степів. Ковальський плуг в експозиції ЗОІКМ ім. Я. П. Новицького» (Тут і далі під заголовком – ім’я автора та назва статті, опублікованої у 25-му віснику, на базі якої створено коротку анотацію цікавих фактів – авт.)
Наприкінці XVIII століття запорізький край нагадував гігантську лабораторію під відкритим небом, де імперська влада намагалася «оживити» захоплені степи за допомогою неймовірної палітри народів. Умови, які пропонувалися іноземним колоністам, сьогодні виглядають як справжній «стартап-пакет»: німецькі родини отримували по 60–65 десятин землі та 200 рублів на облаштування, а євреї, які часто не мали жодного досвіду в землеробстві, звільнялися від рекрутського набору на неймовірні 25 років. Проте реальність була суворою: перші поселенці стикалися з відсутністю деревини, через що оселі опалювали сушеним гноєм — кізяком, а щоб дістатися води, доводилося копати колодязі глибиною до 30 метрів, і навіть тоді вода часто була гіркою.
У перші роки панувала «займанщина», коли люди орали там, де вистачало сили волів, адже офіційні кордони ще не були прокладені на папері. Товщина чорнозему подекуди сягала півтора метра, але підкорити таку цілину старими методами було неможливо. Поки більшість переселенців використовували незграбні дерев’яні конструкції, які лише «дряпали» поверхню, меноніти, що оселилися на Хортиці у 1789 році, здійснили справжню аграрну революцію. Вони привезли залізні брабантські плуги з вигнутими полицями, які не просто різали ґрунт, а перевертали його, ховаючи бур’яни глибоко внизу. Цікаво, що спроби інших колоністів адаптуватися виглядали курйозно: вони намагалися поєднувати місцеві дерев’яні основи з німецькими рукоятками, і ковалі іронічно називали такі вироби «смішними» плугами.
Степ прийняв тих, хто був готовий вчитися в нього — і один в одного.
Кожен народ привніс у цей край свій унікальний «аромат»: болгари стали справжніми чарівниками городів, навчивши регіон їсти баклажани, томати та солодкий перець. Меноніти створили цілу індустрію якісного реманенту, а ногайці, що кочували тут віками, залишили у спадок традиції вівчарства. Ця суміш культур та технологій стала тим самим «добривом», яке перетворило український степ на житницю світу, де залізна полиця плуга важила більше за будь-які урядові укази. Сьогодні ковальський плуг у музеї є німим свідком того, як праця різних народів сплелася в єдину симфонію чорнозему.
«Паскудно готують, мало дають»: їжа як дзеркало Дніпробуду
Володимир Лініков. «”Паскудно готують, мало дають”. Харчування на Дніпровському будівництві як віддзеркалення загальних тенденцій харчування на новобудовах кінця 1920-х – початку 1930-х рр.»
Марина Єльникова. «Робоча сила Дніпробуду. За матеріалами досліджень Енн Д. Расcвейлер»
Харчування на будівництві Дніпрогесу наприкінці 1920-х років було не просто побутовою деталлю, а справжнім нервом радянського проєкту. Поки офіційна пропаганда малювала образи героїв індустріалізації, реальність у бараках була значно похмурішою: робітники зберігали шматки сала під матрацами разом із брудною білизною, а під час перевірок фіксувалися випадки, коли таргани падали прямо в тарілки. Система харчування складалася з індивідуального, артільного та громадського секторів, і кожен із них мав свій присмак гіркоти. Артільні кухні часто розташовувалися в приміщеннях без водогону, обладнаних лише зламаними цеберками, де кухарки працювали від сходу до заходу сонця в абсолютному хаосі.
У 1931 році медичний огляд виявив серед кухарок носіїв тифу та дизентерії, що свідчило про катастрофічний санітарний стан. Громадські їдальні пропонували «комплексні обіди» зі зниженою калорійністю, де в борщі було мінімум м’яса, а за цим мізерним пайком доводилося стояти в чергах годинами. Справжньою утопією виглядала фабрика-кухня за пів мільйона рублів, де американська посудомийна машина стала об’єктом екскурсій, бо мила три тисячі тарілок за годину. Однак через технічні помилки холодильники працювали лише частково, а система самообслуговування в перший же день дала збій, утворивши величезні черги.
«Паскудно готують, мало дають» — ця фраза з тогочасного документа звучить не як скарга, а як вирок.
Найбільш разючою була ієрархія тарілок: згідно з нормами 1933 року, керівний склад отримував сир, коньяк, кав’яр та тістечка, тоді як робітникам видавали переважно хліб, крупу та рибу. Американські консультанти фіксували, що хліб був чорним і його часто не вистачало, тоді як на елітних банкетах подавали сотні пляшок алкоголю. Це був симптом системи, яка механізувала виробництво, але не могла нагодувати людей. Дослідження Енн Д. Рассвейлер підкреслює, що за фасадом соціалістичних змагань ховалася величезна плинність кадрів, бо люди просто не витримували холоду, голоду та виснажливої праці. Дніпрогес став складним соціальним експериментом, де примус та ідеологія намагалися замінити базові потреби людини.
Карнавал непокори: фестивалі як зброя
Анна Булат. «Музичні фестивалі в Запоріжжі з 70-х років ХХ століття до сьогодення»
У часи тотальної русифікації музичні фестивалі в Запоріжжі стали потужним інструментом національної самоідентифікації та «карнавалом непокори». Навіть заходи без прямого політичного підтексту, як-от «Поетичний травень», сприймалися владою як загроза, оскільки там виступали україномовні митці. Уявіть собі: 1972 рік, розпечений цех «Запоріжсталі», іскри летять вусібіч, а посеред металургів стоїть Петро Ребро і читає українську гумореску. Це був справжній збій у системі, адже українське слово звучало там, де його найменше очікували почути партійні ідеологи. Одним із найяскравіших моментів став 1971 рік, коли ансамбль «Смерічка» виконав «Червону руту» на всесоюзному ТБ — це була єдина україномовна пісня, що виглядала як справжня диверсія в ефірі.
Смерть Володимира Івасюка стала національною трагедією, і попри офіційну версію, суспільство сприймало його пісні як символ спротиву. Влада намагалася контролювати культурне життя, створюючи ідеологічно «правильні» заходи на кшталт «Запорізької райдуги», але українські сатирики примудрялися втиснути гострі жарти навіть у такі сценарії. Справжній культурний вибух стався у 1991 році на фестивалі «Червона рута» у Запоріжжі. Місто, яке вважалося безнадійно русифікованим, раптово «згадало» про коріння: 60 тисяч людей у вишиванках та козацьких строях заповнили стадіон, створюючи неймовірний контраст із сірими радянськими вулицями.
Пісня може бути ефективнішим інструментом свободи, ніж офіційні партійні доктрини.
Найбільшим шоком для «старої гвардії» став виступ гурту «Брати Гадюкіни», які заспівали про «наркоманів на городі», що було нечуваною зухвалістю для того часу. Анатолій Сердюк зі сцени закликав «Вставай, Україно!», а глядачі в екстазі вигукували гасла про вихід із Союзу прямо в обличчя переляканим чиновникам. Ці фестивалі довели, що через сміх, рок-н-рол та щиру пісню люди нарешті подолали страх перед системою. Культурний опір у Запоріжжі став фундаментом, на якому почала вибудовуватися нова українська ідентичність, вільна від імперських нашарувань.
Як нідерландці захистили дно Дніпра
Єжи Гавронський, Георгій Шаповалов. «Міжнародна співпраця “Центру археології та історії Дніпра” Запорізького обласного краєзнавчого музею у 1990 р.»
Підводна археологія в Запоріжжі — це історія про ентузіазм, який почався ще в 1967 році завдяки клубу «Скіф». За десятиліття роботи дослідники підняли з дна Дніпра унікальні артефакти: від античних амфор до середньовічних фрагментів кораблів у формі голови бика. Однак справжній технологічний прорив стався у 1990 році, коли до Запоріжжя завітали нідерландці Єжи Гавронські та Генрі Хутенвуд. Вони привезли професійну камеру Sony Hi-8, що на той час було непересічною подією для місцевих фахівців. Разом вони досліджували акваторію Старого Дніпра біля балок Наумова та Куця, а згодом вирушили до Криму, де вивчали залишки середньовічних суден у бухті Новий Світ.
Гості були вражені концентрацією пам’яток у Дніпрі, зазначаючи, що така кількість об’єктів в одному місці є унікальною для всієї Європи. Окрім занурень, візит був насичений культурною програмою: голландці їздили до Дніпра на швидкісному теплоході «Ракета», відвідували могилу академіка Яворницького та були в захваті від колекції кам’яних баб. Єжи Гавронські прочитав відкриту лекцію для запорізьких істориків і подарував музею свою монографію про проєкт «Амстердам». Цей обмін досвідом допоміг місцевим дослідникам усвідомити, що вони мають справу з комплексом світового рівня.
Присутність нідерландців стала тим зовнішнім чинником, який підтвердив наукову цінність акваторії та змусив державні органи поставитися до охорони підводної спадщини максимально серйозно.
Саме завдяки високій оцінці та професійним висновкам іноземних колег вдалося вийти на новий рівень законодавчого захисту. Вперше в музейній практиці Східної Європи під державну охорону взяли не окрему пам’ятку, а багатокілометрову ділянку річкового дна біля Хортиці. Це прискорило реалізацію ідеї створення спеціалізованого Музею судноплавства, доводячи, що українська підводна спадщина потребує не лише порятунку в разі загрози, а планового вивчення та консервації.
ІІ. Особистості
Валіза з горища: перервана мелодія Петра Смірнського
Сергій Звілінський. «Петро Смірнський: перервана мелодія українського відродження»
Історія Петра Смірнського — це трагічна хроніка «Розстріляного відродження», яка довгі десятиліття залишалася в тіні забуття і повернулася до нас завдяки випадковій знахідці. У 1921 році Смірнський став «локомотивом» культурного життя Гуляйполя, очоливши місцеву «Просвіту» попри голод та розруху. Він створив драматичну трупу з амбітним репертуаром та величезний хор із 90 учасників, який виконував навіть патріотичний гімн «Оборонцям України», присвячений бійцям УНР. Наприкінці 1920-х він переїхав до Запоріжжя, де став одним із засновників першої музичної профшколи, але доба українізації швидко змінилася кривавим терором.
У березні 1938 року його заарештували за фальшивим звинуваченням в участі в «антирадянській організації», і вже у жовтні того ж року талановитого педагога розстріляли. Його ім’я було викреслене з офіційної історії на пів століття. Весь цей час пам’ять про нього берегла дружина Любов Сергіївна, яка в роки репресій та воєн переховувала родинні реліквії. Тільки наприкінці 1980-х його син Юрій зміг відкрити на горищі стару валізу, яка стала справжнім скарбом для істориків. У ній виявили 20 унікальних світлин, паспорт Російської імперії та рідкісні нотні збірники з печатками перших музичних закладів міста.
Жоден режим не здатний остаточно стерти національну пам’ять, якщо вона бережеться в родинних архівах.
Ці документи дозволили буквально по крихтах відтворити картину культурного життя регіону, яку намагалася знищити тоталітарна система. Фотокартки хорових колективів та рукописні репертуарні списки продемонстрували високий рівень культури тогочасного краю. Сьогодні історія Петра Смірнського, витягнута з валізи на горищі, слугує нагадуванням про незламність духу. Його «перервана мелодія» знову звучить, нагадуючи нам про ціну ідентичності, яку намагалися поховати в розстрільних ямах НКВС.
Добрий геній Олександрівська: Фелікс Мовчановський
Наталія Деркач. «Роль Фелікса Мовчановського у створенні Олександрівського механіко-технічного училища»
Фелікс Мовчановський був не просто мером, а справжнім «двигуном прогресу» Олександрівська (нинішнього Запоріжжя) на межі ХІХ та ХХ століть. Його головним дітищем стало механіко-технічне училище (зараз — «Запорізька політехніка»), ідею якого він наполегливо «пробивав» у столичних кабінетах. Будівництво розпочали у 1901 році, і цікаво, що на утримання закладу виділяли у два-три рази більше коштів, ніж передбачав державний кошторис, — значною мірою завдяки меценатству самого Мовчановського. Училище отримало обладнання, якому заздрили столичні університети: власні ливарні та механічні майстерні, а клас малювання був облаштований за зразком Академії мистецтв.
Навчання було максимально практичним: студенти проходили практику на провідних заводах міста, таких як підприємства Леппа та Вальмана. Це дало неймовірні результати — училище здобувало золоті медалі на міжнародних виставках у Сент-Луїсі та Льєжі. Проте Мовчановський не обмежувався лише технікою: у 1904 році в стінах училища він разом із істориком Яковом Новицьким відкрив перший у краї краєзнавчий музей, де експонувалися рідкісні монети та археологічні знахідки. Громада називала мера «добрим генієм», бо він часто вкладав у міські проєкти власні кошти.
Училище перетворилося на такий собі інтелектуальний та промисловий хаб, який заклав фундамент для всього майбутнього розвитку міста.
Особливе місце в його діяльності займав соціальний проєкт — школа-хутір для глухонімих дітей. Це було унікальне автономне містечко з власною залізницею, електростанцією та майстернями, де діти отримували професію і путівку в життя. Мовчановський гармонійно поєднував у собі рису успішного бізнесмена та щирого інтелектуала: він досліджував кургани, опікувався дитячими притулками та водонапірною вежею. Його невтомна праця зробила його почесним громадянином міста ще за життя, а його спадщина досі залишається фундаментом освітнього та наукового життя Запоріжжя.
ІІІ. Наслідки російської агресії для історико-культурної спадщини
Асканія-Нова: заповідник у заручниках
Наталя Корінець. «Музей біосферного заповідника “Асканія-Нова”: історія, поточний стан і ризики»
Сьогоднішні події в біосферному заповіднику «Асканія-Нова» під російською окупацією є актом цинічного вандалізму та нищення наукового надбання світового рівня. З березня 2023 року, після призначення окупаційної адміністрації, ситуація переросла у відкрите грабування. Окупанти, нехтуючи всіма нормами права, незаконно вивезли 20 тварин до кримського парку «Тайган», що фактично є викраденням живої колекції, яку збирали десятиліттями. Через злочинну халатність та некомпетентність самопроголошеного керівництва частина рідкісних копитних уже загинула. Справжні науковці, які відмовилися співпрацювати з ворогом, позбавлені доступу до музею та фондів.
Територія заповідника перебуває під постійною загрозою через пожежі, спричинені бойовими діями, та присутність російських військових контингентів. Унікальні насадження дендрологічного парку знищуються, а в приміщеннях з безцінними науковими фондами військові неодноразово проводили обшуки. Особливе занепокоєння викликає доля остеологічної колекції, яка налічує понад 4600 предметів, включаючи рідкісні черепи коней Пржевальського та сайгаків. Російська агресія шар за шаром руйнує екосистему та наукову базу, яку людство вибудовувало понад століття.
Історія повторюється: під час нацистської окупації 1941–1943 років заповідник вже втрачав свій архів та бібліотеку, і сьогоднішня Росія діє тими ж методами.
Асканія-Нова, яка вистояла у війнах минулого століття, знову стала заручником варварства. Це не просто екологічна шкода окремому регіону, а культурний та науковий геноцид, спрямований проти об’єкта, що належить усьому людству. Мародерство та мілітаризм окупантів ставлять під загрозу саме існування цього унікального куточка степу, де кожен загиблий звір чи втрачений документ є непоправною втратою для світової науки.
Мелітополь: викрадена пам’ять
Олена Титова. «Мелітопольський краєзнавчий музей: історія, збірка, сучасні реалії»
Трагедія Мелітопольського краєзнавчого музею — це хроніка викраденої пам’яті та системного пограбування Півдня України. До початку повномасштабного вторгнення фонди музею налічували понад 60 тисяч експонатів, серед яких перлиною була унікальна колекція скіфського золота. Незважаючи на героїчні зусилля директора Лейли Ібрагімової, яка намагалася приховати найцінніші артефакти, колаборанти видали місцезнаходження золотих речей сарматського та гунського періодів. Лише у 2022 році з музею було незаконно вилучено 1841 предмет, а грабунок продовжився і в наступному році, коли окупанти вивезли кам’яних баб та петрогліфи нібито для виставки у Криму.
Окупаційна влада застосовує тактику «адміністративного поглинання», насильно підпорядкувавши Мелітопольський музей та заповідник «Кам’яна Могила» кримському музею-заповіднику «Херсонес Таврійський». Це робиться для того, щоб легітимізувати вивезення цінностей та вирвати їх з українського історичного контексту. Культурна спадщина фактично стала заручником пропагандистських амбіцій агресора. Під особливим ризиком перебуває «Кам’яна Могила» — унікальне природне утворення з петрогліфами від палеоліту до середньовіччя, яке претендувало на статус ЮНЕСКО.
Кожен вивезений артефакт — це не просто предмет, а частина українського літопису, яку намагаються стерти з пам’яті світу.
Розпорошення предметів між різними фондами руйнує цілісність археологічних комплексів, над якими вчені працювали десятиліттями. Використання музейних предметів як «трофеїв» є прямим порушенням Гаазької конвенції та кваліфікується як воєнний злочин. Мелітопольський музей сьогодні залишається мовчазним свідком окупаційного варварства, де за зачиненими дверима триває відчуження історії цілого народу. Це відкрита рана на тілі української культури, яка потребує міжнародної уваги та документування кожного факту злочину.
Каховська катастрофа: що відкрила вода і що пожирає час
Тетяна Шелеметьєва. «Наслідки підриву Каховської ГЕС для пам’яток історії та археології за результатами експедиції “Великий Луг – 2023″»
Підрив Каховської ГЕС у червні 2023 року став однією з найбільших культурних катастроф, що відкрила і одночасно поставила під загрозу знищення тисячолітню спадщину України. Раптове осушення оголило сотні об’єктів, які десятиліттями перебували під водою. Експедиція «Великий Луг — 2023» за лічені тижні польової роботи зафіксувала 181 одиницю зберігання, виявивши сліди Томаківської та Чортомлицької Січей. Береги Дніпра виявилися всіяними уламками кераміки від епохи енеоліту до козацьких часів. Біля Нової Січі дослідники знайшли фундамент Покровської церкви та монети Кримського ханства, що розповідають про складний світ на межі цивілізацій.
Однією з найбільш сенсаційних знахідок стало дерев’яне судно типу «дуб» довжиною 26 метрів, яке пролежало під мулом понад два століття. Його шпангоути та кормова частина зберегли сліди тесацької обробки, проте вже за два місяці після відкриття дерево почало розтріскуватися під впливом сонця та повітря. На острові Дубовий виявили фрагменти античних амфор VII–IV століть до нашої ери, а в урочищі Портмашеве шари козацької доби перемішані з воронками від вибухів Другої світової війни.
Те, що пролежало непорушно триста, п’ятсот, дві тисячі років — зникає за місяці.
Головним ворогом пам’яток зараз є час та ерозія: об’єкти руйнуються швидше, ніж їх встигають описати. Бойові дії та «сіра зона» унеможливлюють повноцінні рятувальні роботи на значній частині берегів. Російська агресія не лише руйнує міста, вона змиває пам’ять, знищуючи те, що належить усьому людству. Поки тривають бої, більшість цих місць залишається недосяжною для тих, хто міг би їх врятувати, залишаючи майбутнє нашої історії під великим питанням.
ДОВІДКОВО
Презентація ювілейного 25-го номера «Музейного вісника» відбудеться 17 квітня 2026 року в Запорізькому обласному краєзнавчому музеї імені Я. П. Новицького. Видання об’єднало 33 статті 34 авторів з України та світу, включаючи Амстердам. Збірка містить розділи «Музеєзнавство», «Історія», «Природа» та матеріали конференції 2025 року про виклики війни для культурних інституцій. Вихід цього номера свідчить про незламність української науки, де музей у прифронтовому регіоні постає як потужний простір формування національної ідентичності.
Ганна ЧУПРИНА, ілюстрації створені авторкою за допомогою ШІ
* Тут і далі під заголовком – ім’я автора та назва статті, опублікованої у 25-му віснику, на базі якої створено коротку анотацію цікавих фактів
