Цієї осені я розпочав відлік 42-го року роботи у газетній журналістиці. Подія, однак, як не подивися на це. А з іншого боку, мій 41 рік газетного стажу – як 41 постріл. Настільки швидко час пролетів. Ціле життя і… три країни, якщо врахувати, що народився я за комуністичного режиму – на Далекому Сході – у Приморському краї. За комуністів же – за кілька тижнів до смерті Бежнєва, почав працювати кореспондентом в районній газеті – там же, на краю світу, на березі, можна сказати, Тихого океану.
А 1993 року, вже будучи редактором газети, кинув усе і поїхав у Запоріжжя, звідки родом моя дружина, яку я зустрів на березі, можна сказати, Тихого океану.
Україна стала третьою країною мого життя. Батьківщиною. Тому що з Примор’ям, де я народився та жив до 33 років, мене більше нічого не пов’язує. При тому, що там у мене залишилося багато родичів: брат, сестри, племінники і племінниці… навіть позашлюбний син, якому вже далеко за тридцять і якого проклятий путлер у будь-який момент може надіслати вбивати нас, українців, як це вже сталося з сотнями тисяч росіян, які перетворилися на благословенній українській землі на вбивць, ґвалтівників та мародерів. Втім, ні в кого вони не перетворювалися: тут вони просто виявили свою нелюдську сутність.
Пригадую 1994 рік: у берені, через рік після від’їзду до України, я приїхав до Примор’я у відпустку – треба було вирішити деякі фінансові питання. Зайшов до газети, де до від’їзду чотири роки працював редактором, передавши її своєму заступнику. Ми е були близькими друзями, але стосунки у нас були дружніми. Олег Костянтинович, так звали колегу, багато в чому поділяв мої погляди на життя, але був не таким категоричним, як я – витримки в нього було більше. Давався взнаки, мабуть, життєвий досвід: Олег Костянтинович був старший за мене на дванадцять років. Моєму від’їзду в Україну він радів, не приховуючи радості. «Ну, коли ти вже поїдеш?» – постійно питав він ніби жартома. Дуже хотілося йому відчути себе редактором. Господарем газети. Побачивши ж, нарешті, що я справді їду – збираю речі, він оголосив: «Отже, збігаєш!» І додав, коли я кивнув головою: «Назад проситись не будеш?» І я впевнено відповів: «Не буду!» І ніколи за тридцять років не просився. Хоча дуже звали назад. Навіть квартиру пропонували.
Костянтинович, так я звертався до нього, з нагоди моєї відпустки накрив стіл. Випивали, розмовляли. Більше говорив я – розповідав про Україну. Мій візаві слухав, на чуючи мене, а після третьої чарки бачу, він трохи поплив: сп’янів. І почав курити цигарку за цигаркою. А потім, налив ще, раптом заявляє: «Але Севастополь ми у вас все одно заберемо». Приїхали, називається. Я підвівся і, не прощаючись, пішов. І легко викреслив Костянтиновича з життя: навіщо в ньому тримати негідників.
За тиждень їдемо з дружиною додому – харківським потягом: «Владивосток – Харків». Напевно, у світі не було довшого за маршрут, ніж цей. Дев’ять із половиною тисяч кілометрів, включаючи семикілометровий тунель під Амуром, вісім часових поясів. У половини мешканців Примор’я в Україні – родичі. При цьому наш поїзд пішов з вокзалу… без оголошення про відправлення. «Що з ними стало?» – міркував я, стоячи біля вікна в коридорі про колишніх земляків, проводжаючи поглядом знайомі місця, що пливли кудись назад. І не знаходив відповіді. Втім, відповідь я знав, але про неї трохи пізніше. Повторюю, це був 1994 рік. Недофюрер путін тоді ще за Собчаком речі тягав та дрібні гроші у нього по кишенях тирив.
А за вікном, тим часом, закінчилися будинки, потяг побіг берегом моря, а йому назустріч мчали заміські станції: Океанська, Супутник. На станції Вугільної – це близько півгодини їзди від Владивостока, я побачив знайому річечку, що впадає в море. На Вугільній я служив у морській піхоті, а до річки влітку ми бігали на зарядку. «А я ж сюди більше не повернуся», – майнула в голові думка. І я її не став проганяти, а, повернувшись у купе, відкрив куплену у Владивостоці баночку пива з гучною назвою «Стара гвардія» та з портретом вояки наполеонівських часів.
Зробив кілька ковтків і відставив: це було неможливо пити. Це було не пиво, а якийсь ерзац – замінник. У росії тоді на всьому можна було ставити це тавро, включаючи людські стосунки. І мені згадалося, що дорогою з Харкова до Владивостока, коли наш поїзд зупинився десь у Забайкаллі, до його вагона-ресторану ринули місцеві. Треба сказати, що ресторан тоді не приймав нас, пасажирів поїзда, через ту просту причину, що він був забитий ящиками з консервованими кабачками. Трилітрові банки і в них – шматки кабачків розміром із грановану склянку – щоб тільки в банку помістилися. Виявилося, для Забайкалля, як і для доброї половини росії, це – делікатес (без доброї – просто для половини). Лайка, крики: куди ти лізеш прямо по головах? більше двох банок до рук не відпускати! То була орда. Голодна, зла орда. Люди готові були битися через шматок консервованого кабачка розміром із грановану склянку.
Нині окупанти-ординці поводяться в Україні так само.
«Президенте Єльцину, змуси хохлів нагодувати нас салом!» – натовп росіян з таким плакатом був зображений на фото, розміщеному на першій сторінці однієї з центральних газет росії у 1992 році. Ненависть до України в росії почали насаджувати майже одразу після розвалу радянського союзу. Причому відкрито. І відверто. Приклад із салом – результат українофобії, яка зводилася до рангу державної політики. Так само як і наведені мною історії із Севастополем та ігноруванням українського поїзда з Владивостока. Вже 1992 року мені стало зрозуміло, що у росії оформляє свої права на владу злочинний режим. І він обов’язково знайде зовнішнього ворога, на якого спрямує енергію своїх співгромадян (закреслено) рабів. І це ще не дійшло до переділу власності. Служити цьому режиму я не збирався.
Ну а восени 1993 року в росії стався штурм – з численними жертвами, Білого дому – легітимного, всенародно обраного, органу влади. Після цього країна опинилася у середньовіччі: не може називати себе цивілізованою країна, яка розстріляла з танків свій парламент. І в росії, яку я залишив у квітні 93-го, вже передбачаючи, що вона цей рік заллє кров’ю, почалося торжество залізної, вірніше, бронетанкової демократії. Із заїздом на танках до Чечні, Грузії, України, нарешті. Проте фашистами та хунтою росіяни називають нас, українців. Собі ж вони відводять роль благодійників, які вогнем і кров’ю встановлюють маячний «руській мір».
Володимир ШАК
Дуже сподіваюся, що збудуться всі бажання, які я загадав у цьому кріслі, яке знають усі жителі Запорізької області. Бердянськ, 2020 рік
