«Знаменні та пам`ятні дати Запоріжжя» – про Юрія Вілінова

Співпрацюючи із більш ніж півстолітнім вже за віком проєктом «Знаменні та пам`ятні дати Запоріжжя» Запорізької обласної універсальної бібліотеки, хочу поділитись із біографічними даними, зібраними про Юрія Вілінова, який у 2022-му мав 70-ліття.

Най найзатребуваніший онлайн розділ сайту бібліотеки розвивається, а інформація про непересічних людей нашого краю буде доступною та популярною.

Скріншот з відео «Козацькими стежками», фільм знятий У 1992 році. Юрій Вілінов на той час – методист Запорізької станції юних туристів.

Юрій Аркадійович Вілінов [24.04.1952, м. Запоріжжя], краєзнавець, дослідник історії Запорізького краю. Брав активну участь у реалізації національного проєкту «Запорізька чайка» [відзначений «Подякою Президента»], а також у створенні Музею історії зброї в Запоріжжі.

«У херсонській Тягинці, де зараз тривають археологічні дослідження за допомоги Литви та литовської діаспори, я зрозумів сенс цієї роботи. Трапилось це шість років тому на зустрічі із місцевою сільською інтелігенцією. Я сказав, що з часом, привівши це місце до ладу, можна мати такий же археологічний заповідник, що і в Ольвії. Причому Тягинка для нас ближча, ніж Ольвія: там елінська, грецька історія. А Тягинка – наша, безумовно наша. Це Литва, це запорозькі козаки. 1492 роком датована скарга турецької влади до Великого Литовського князя Олександра: біля Тягинської фортеці пограбували човен із крамом. Із цієї дати відмірюється час існування козацтва. Наступного 1493 року козаки відбили фортецю Тягин у кримського хана та спалили її…

Роботи у Тягинці ведуться шостий рік, Ольвію ж копають больше сторіччя.

І ось, якщо ми кожен рік будемо щось розкопувати, музеєфікувати, досліджувати – за сто років біля Тягинки буде така ж Ольвія. Як археологічний об’ект, як можливість побачити, доторкнутись до історії».

Шлях до краєзнавства

Цікавість до цієї теми виявилась рано. Прочитавши чи не всі книжки з історії, що можна було знайти у тогочасних бібліотеках, у шкільних творах на тему «Ким хочеш бути?» – Юрій писав: археологом. Та обґрунтовував своє рішення.

Але обрав медицину. Навчався в Запорізькому медичному інституті, потім працював дільничним лікарем.

Та у 1980 році, у 28 років, пішов навчатись на курси екскурсоводів. «У той час доступ до матеріалів із краєзнавства був дуже обмежений. Коли мені поставили запитання щодо вчених, які досліджували Запорізький край, я назвав лише академіка Рибакова. Про Яворницького, тим більш – Новицького – майже не знав, та і не міг знати. Твори Адріана Кащенка, праці з історії козацтва – все це було закрите», – згадує Юрій Аркадійович.

При цьому курси було достатньо ґрунтовні: «Це моя друга вища освіта. Ломоносов писав, що математика Магнітського та граматика Смотрицького – брама його вченості. То у мене брамою вченості стали курси екскурсоводів». Курс історичного краєзнавства блискуче викладав Олександр Миколайович Олійник.

Після закінчення курсів Юрій деякий час водив екскурсії. Та на той час він уже мав деякі знахідки, ідеї, підсумки історичних екстраполяцій, якими хотів поділитись з більшою кількістю зацікавлених людей.

Це зараз газети публікують вдосталь краєзнавчого матеріалу різного рівня, у радянські ж часи з трьох обласних газет – «Индустриальное Запорожье», «Запорізька правда» та «Комсомолець Запоріжжя» – тільки «КЗ» було дозволено друкувати один краєзнавчий матеріал на місяць.

Юрію Вілінову пощастило з редактором – рубрику краєзнавства у «Комсомольці Запоріжжя» вів поет і журналіст Геннадій Літневський [1951–1989]. І друг-конкурент був достойний – Лев Адельберг [1931–1988]. Згадує: «І ось приношу я Літневському якийсь чудовий сенсаційний матеріал. А він каже: «Цього місяця ви обидва вже пропустили можливість надрукуватись, у наступному запланований матеріал Адельберга, твій вийде через два місяці…». Тобто за рік автор мав змогу побачити на сторінках газети «Комсомолець Запоріжжя» якнайбільше шість своїх публікацій.

Зібравши деяку кількість статей, Юрій Вілінов наважився прийти в гості до відомого краєзнавця Івана Михайловича Бічука [1896–1982]. Зав’язались теплі стосунки та співпраця. «Коли Іван Михайлович помер, попрощавшись з ним, я пішов пішки через Дніпрогес – щоб знову побачити місця, які Бічук вважав найкрасивішими у світі. І подумав – справа, якою він займався, вивчаючи історію Запоріжжя, – як знамено, яке треба підняти з землі та нести далі…».

Наприкінці 1982 року Юрій познайомився із Володимиром Миколайовичем Шовкуном [1939–2015], який з часом став для нього основним учителем у краєзнавстві. «Колись підписував йому свою книжку та написав: «Вілінов – учень Шовкуна, Шовкун – учень Бодянського, Бодянський – учень Яворницького» – вийшло Євангеліє від краєзнавства…», – шуткує Юрій Вілінов.

Та і Володимир Шовкун, і Іван Бічук, як і раніше Яків Новицький, – все життя мали над собою невсипущий контроль відповідних органів. Торкнулось це і Вілінова. У серпні 1984-го, під час вже не перших переслідувань Шовкуна, Юрія Аркадійовича почали викликати на допити. У поліклініці, де він працював, склалися нестерпні взаємини.

«Тільки через багато часу я зрозумів, що репресії щодо мене почались тому, що до лікарні зателефонували «звідти» і затребували мою характеристику. А якщо «там» цікавляться людиною – значить, він погана радянська людина і не може бути хорошим спеціалістом». І Юрій звільнився із поліклініки, лишившись без роботи у 32 роки.

Руку допомоги надав Георгій Іванович Шаповалов. Він запропонував роботу, і деякий час Юрій Вілінов займався паспортизацією курганів. Ранком на електричці виїздив до Оріхівського району із мапою землекористування. Вмів знаходити кургани, фіксувати, робити прив’язку до карти, до місцевості, фотографував, вимірював, робив описи. Зазвичай це робота кількох спеціалістів. Юрій вмів це робити один. Досі на археологічних конференціях можна почути згадки про досліджені ним кургани Оріхівського та Якимівського районів. Описи ж зберігаються у Запорізькому обласному краєзнавчому музеї.

«Так склалось, що троє з найважливіших для мене людей на ниві краєзнавства мають прізвище на «Ш»: Володимир Миколайович Шовкун, Георгій Іванович Шаповалов та мій співавтор Сергій Михайлович Шишков…», – говорить Юрій Вілінов.

Від публікацій – до книг

«Книготворчість» почалася з моменту, коли у 1985-му Сергій Бородін запропонував написати дитячу повість за краєзнавчими матеріалами. І тоді з’явилася повість «Пороги Славути», про пригоди 12–13-річних підлітків на порогах у 861 році – якраз між походом Аскольда на Царгород і проходом через наші місця Костянтина-Філософа, того самого, який Кирило з братом Мефодієм.

У скороченому вигляді, за допомогою краєзнавця Анатолія Васильовича Остапенка, – десятьма випусками, двома подачами, взимку і влітку 1988 року «Пороги Славути» були опубліковані в газеті. А потім стали першою частиною історичного роману, який Юрій писав 15 років – з 1985-го до 2000-го.

Зараз Юрій Вілінов, автор декількох книг, міркує так: «Я дуже хотів перейти з панщини на оброк. Тому що серед радянських кріпаків були щасливчики – члени спілок письменників, художників, журналістів та інших, які не були зобов’язані працювати п’ять днів на тиждень з 9 до 18, а могли просто подати підсумок своєї роботи. Тому зібрав повість та чотири оповідання до неї – і подав заяву до Спілки письменників України. Отримав відповідь: «Ставимо до черги… Чекайте зо п’ять років».

А коли час минув — все змінилося. Друкуй, що хочеш і як хочеш, за свої гроші.

Тому Юрій зібрав всі свої матеріали, опубліковані в газетах і ті, які не публікувалися, і спробував їх видати. Вдячний Віталію Івановичу Шелегеді – ще одній важливій людині в житті Вілінова на букву «Ш»: він знайшов основну суму. Допоміг Костянтин Курносов – додав грошей, щоб книга вийшла на глянцевому папері.

Так у 2003 році вийшла книжка «Остров в филиграни эпох и дорог : [Хортицкий коллаж]». Наклад практично розійшовся увесь.

У цій книжці, серед щедрих розсипів фактів, цитат, аналітичних та філософських роздумів автора, є дуже важливий висновок Юрія Вілінова щодо відповідності сучасному стану речей місцезнаходження древньої річки Герр. Річка Герр витікає з Борисфену нижче порогів і впадає в Гіпакіріс.

До утворення Каховського водосховища протока Кушугум відділялась від Дніпра в межах Запоріжжя і вливалася в річку Конка на захід від села Скельки. Таким чином, «племена Скіфії… розташовуються логічніше, ніж у попередніх реконструкціях». Перед тим Юрій Вілінов проаналізував трактовки Геродотового розселення народів за М. І. Артамоновим, Б. М. Граковим, Б. О. Рибаковим, О. І. Тереножкіним та В. О. Ільїнською. З часу публікації у 2003 році ця теза Юрія Вілінова не була оскаржена сучасними істориками.

Перша книжка була видана повторно – українською мовою, авторизований переклад зробила Олена Романівна Шелегеда, біолог, один з кращих носіїв літературної української мови в Запоріжжі.

А 2005 року з’явилася книжка «На шляхах від порогів до синіх морів». Про неї пан Шовкун сказав: «О, тут Юрко вже виклав усе, що знав». Та виявилося, що не все.

Підтвердження тому – об’ємна «Спадщина», спільна робота із співавтором Сергієм Михайловичем Шишковим [познайомилися наприкінці 1991-го і вже 30 років як товаришують]. Разом, чотири-п’ять років тому, вирішили збирати матеріали і видати книжки «Спадщина».

«Мій друг Сергій Шишков має таку думку: книга – це щось серйозне. Це Шевченко, принаймні. А ми пишемо, хоча і щось велике, із неймовірною кількістю інформації – але це книжка. Так він вважає, і я змушений з ним погодитися», – говорить про спільну роботу Юрій Вілінов. Перша «Спадщина» вийшла у 2017-му та мала 500 тисяч знаків, у другій – 650 тисяч, в третій – 800 тисяч… Четверта «Спадщина», яку закінчують цьогоріч, складатиме більше ніж 950 тисяч знаків. Називають її саме книжкою, не книгою. Можливо, й тому, що надають перевагу не у науковому, а більш – популярному, іноді – памфлетному, іноді – гумористичному стилю викладення знань.

За якісний друк своїх книжок, за багаторічну співпрацю – вдячні ВБ «Кераміст» та Дмитру Володимировичу Плеханову.

Додамо, що у краєзнавчому відділі Запорізької обласної універсальної бібліотеки є всі книжки автора, зберігаються газетні публікації і календарі, які більш ніж десять років випускала фірма «РОМА» [фото Володимира Івановича Прудкого, тексти Юрія Вілінова].