Ми могли бачити Вікторію у Запоріжжі: у 2016 році одразу дві книжки Вікторії Амеліної стали призерами конкурсу, оголошеного нашим Міжнародним фестивалем «Запорізька книжкова толока-2016»: роман «Синдром листопаду, або Homo Compatiens» у номінації «Українська художня література. Проза», «Хтось, Або Водяне Серце» – у номінації «Дитяча література».
Та вийшло побачитися під час екскурсії у Львові. Тоді, майже вісім років тому, у 2017 році у видавництві Старого Лева вийшов роман «Дім для Дома». В романі розповідається про родину радянського льотчика, яка отримала квартиру в серці Львова, у тому самому, де провів дитинство польський письменник єврейського походження Станіслав Лем. Цю квартиру і стару скриню в ній Лем описав у автобіографічному романі «Високий замок». В романі «Дім для Дома» цю скриню зі старими секретами мріє відчинити наймолодша з героїнь.
Будинок, у якому мешкав Станіслав Лем у Львові (зараз вулиця Богдана Лепкого, 4). Про цей дім розповідала Вікторія під час екскурсії
Подорож довкола «Дому для Дома» у 2017-му зібрала цікаве товариство: бачимо й Галину Вдовиченко на фото, намагаємося пізнати інших екскурсантів. Запорізькі толоки справжді були та й залишаються можливістю знайомитися, спілкуватися, підтримувати стосунки.
«Дім для Дома» – таємнича залізна скриня зі старими секретами». “Історія родини Ціликів на позір не має видатних чи значущих подробиць. Ані надстраждань, ані надгероїзму. „Велика історія“ ХХ століття Ціликів оминула, але не оминула історія як така, слідами якої просякнуто повітря, землю і стіни будинків. Ці події потребують осмислення та артикулювання, бо постсовєтським містом є не лише Донецьк, присутній у романі, а й Львів”, як вважала авторка «Дому для Дома».
Великою мірою «Дім для Дома» – книжка про небезпечну ностальгію, про таке відставання героїв у часі. Для полковника ж насправді Україна є домом, хоча він у цьому навіть собі не зізнається».
Літературознавиця Олена Романенко вважає проблему, порушену в романі, актуальною, бо «перед Ціликами – величезна географічна пустка, а їхнє життя не вписане в цей ландшафт і не є продовженням цього ландшафту. І їхня трагедія ще й у тому, що вся родина – мігранти в межах своєї країни. Ця метафора, яка виростає із соціальної та міграційної політики СРСР і впливає на ідентичність українців навіть через 25 років після отримання незалежності…».
Ця квартира на тихій вулиці біля парку – тимчасовий табір для біженців. Не аж такий сумний, цілком впорядкований і охайний – але табір. Тут складено все, що може знадобитися потім, у тому житті, яке колись розпочнеться, – невідомо коли, й невідомо, яка ще війна має для цього скінчитися. А поки майбутнє чекає на книжкових полицях, у шафах, на шафах, в сервантах і під ліжками у коробках. Тут ніхто не викине жодної пари туфель, хоча ходити на цих підборах старші вже не вміють, молодші – ще не навчились.
Товсті рулони азербайджанських і грузинських килимів і запаковані у газету «Правда» польські сервізи, і в’язанки книжок – повні зібрання Пушкіна, Достоєвського, Леніна та Шекспіра, і сукні та туфлі у незліченних картонних коробках, і білосніжну німецьку шафу, і саморобні книжкові полиці, й залізні ліжка – такі, наче з казарм, іншими так і не розжилися, не встигли, що ж… Меблі розставляли довкола старих орієнтирів: залізної скрині й пічки з потрісканими білими кахлями та чорним нутром. Довкола чужої скрині й старої пічки будували нове життя.
Лише за кілька років після описаних тут пасторальних часів іноді доводилося заздрити тривкості мертвих речей. З дня на день від них забирали людей і вони ставали посміховиськом. Жахливим було те несподіване сирітство, неужитковість покинутих крісел, ціпків, дрібничок. По правді, виглядало на те, що предмети змагаються з живими, що вони стійкіші від них, менш залежні від катастроф часу. Немов лише позбувшись власників, вони набирали сили й значення.
Вікторія Амеліна – українська письменниця, авторка романів і дитячих книжок. Із червня 2022-го року вона приєдналася до правозахисної організації Truth Hounds, де разом із командою працювала як документаторка воєнних злочинів.
Вікторія почала записувати історії про українських жінок, які залучені в боротьбу із російськими окупантами або допомагають цю боротьбу вести. Вона планувала написати книжку англійською, щоб донести ці свідчення до міжнародної спільноти.
Робота залишилася незавершеною. Після загибелі письменниці її колеги та друзі підготували рукопис до друку.
Посилання на книжку на сайті HarperCollins залишаємо у коментарях – замовляйте та поширюйте.
На початку 2025 року “Вікина книжка виходить у Франції, у видавництві Flammarion (одне з найбільших у Франції)”, – повідомив письменник, філософ, волонтер, голова Українського PEN Volodymyr Yermolenko.
The Telegraph називає книгу Амеліної не просто воєнною хронікою, а криком про допомогу.
“Дві речі, зокрема, роблять її книгу захопливою та зворушливою. По-перше, її задум вийшов далеко за межі воєнного щоденника – вона прагнула розповісти людські історії українських жінок, яких зустрічала; їхня сміливість спонукала її писати про їхній опір. По-друге, її текст – місцями це лише перший чернетковий варіант, в інших місцях лише нотатки – завдяки своїй незавершеності видається найпотужнішим свідченням того, як війна не лише руйнує лінійні наративи, а й знищує тих, хто їх створює”, – згадує про книгу Джуліан Еванс.
Незавершеність та уривчастість тексту лише підкреслюють руйнівний ефект війни – вона не тільки руйнує міста, а й обриває історії, змінює долі та забирає життя тих, хто намагається ці історії зберегти.
Як сказала сама Амеліна у зверненні до Олександри Матвійчук: “Ми можемо програти, попри всі зусилля. Але якщо програємо, я хочу хоча б розповісти історію нашої боротьби за справедливість. Looking at Women, Looking at War – це саме ця історія. Історія війни, жінок, боротьби та втрати. Історія, яку має почути світ”.
Вікторія Амеліна – українська письменниця та громадська діячка, членкиня PEN Ukraine і правозахисниця, померла внаслідок важких поранень після ракетного обстрілу по Краматорську у червні 2023 року.
У 2014 році вийшов її дебютний роман «Синдром листопаду, або Homo Compatiens». Книжку обрали в десятку найкращих прозових видань за версією премії «ЛітАкцент-2014». Наступного року роман перевидали, і він увійшов до короткого списку Премії Валерія Шевчука.
Вона була засновницею й очільницею Нью-Йоркського літературного фестивалю в місті Нью-Йорк на Донеччині. У жовтні 2023 року Pen Ukraine зібрав півмільйона гривень для продовження діяльності фестивалю після смерті його засновниці.
Також вона є співавторкою дитячої книги «Е-е-есторії екскаватора Еки».
У 2021 році Вікторія стала лавреаткою літературної Премії імені Джозефа Конрада-Коженьовського. Того ж року заснувала Нью-Йоркський літературний фестиваль, що відбувався в селищі Нью-Йорк у Бахмутському районі Донецької області.
Також вона брала участь в правозахисній ініціативі та українській громадській організації Thuth Hounds і документувала воєнні злочини росіян. Саме Вікторія Амеліна розкопала закопаний в землі на деокупованій Харківщині щоденник закатованого волонтера і дитячого письменника Володимира Вакуленка та написала передмову до нього.
А в червні 2023 року авторку відібрали для письменницької резиденції Harriman у Парижі: вона мала там продовжувати роботу над книжкою про свідчення злочинів Росії.
В березні 2024 року Вікторія Амеліна і письменник Салман Рушді отримали Премію Норвезької асоціації письменників за свободу слова.
«Видавництво Старого Лева» у 2024 році надрукувало збірку поезії Вікторії Амеліної «Свідчення».
Спогади та впевненість у непереборній силі таланту Вікторії Амеліної надихнули опублікувати фото 2017 року та нагадати про те, якою ціною оплачена наша можливість продовжувати жити.
Підготувала Інеса АТАМАНЧУК, фото Миколи БАРИШЕВА
