Незважаючи на дощі, які, починаючи з другої половини листопада, стають у Запоріжжі звичайним явищем. Причому дощі ці часто – з вітром, не кажучи про те, що вони завжди – холодні, як далеке, невідоме майбутнє;
незважаючи на дерева, що оголилися і тому виглядають дещо переляканими, з яких вітер зірвав (і продовжує зривати) листя найнеймовірніших кольорів і відтінків (особисто мені подобаються жовті та бордові);
незважаючи на похмуре і безжиттєве, як здається з змерзлої землі, небо,
я люблю пізню запорізьку осінь.
І, якби в мене була можливість, я б розділив свою любов на частинки – розміром із бордовий листочок, що ще зберігає тепло минулого літа, і роздав її, щоб дісталося всім і щоб усім стало трохи тепліше. І світліше. Адже світло у світ наш іде не тільки від сонця, а й від наших сердець.
Ну, а раз у мене такої можливості немає – кожному подарувати частинку любові, нехай це за мене зробить моя різнобарвна пізня осінь)
Володимир ШАК
