Цими вихідними у театрі-лабораторії VIE – прем’єра трагікомедії «Досвід».
Ця вистава сплетена з історій, з яких складається наше життя у часи повномасштабної війни. Історії-спостереження, історії-підсумки та історії-літературно оздоблені на сцені мають форму осмислення реальності та пошуку внутрішньої опори.
Фото надане театром VIE
Вистава створена за канвою п’єси Семюела Беккета «В очікуванні Годо» та з використанням текстів драматургинь і драматургів: Антоніни Романової, Ольги Мацюпи, Романа Беленкова, Валерія Пузіка, Людмили Тимошенко; і документальних монологів актрис театру Анастасії Гуслістої-Полозун, Євгенії Царегородцевої, Алесі Андрушевської.
***
Коли йдеш на такі вистави, маєш бути готовим.
Частіше бувають театральні події, на які йдуть, щоб розслабитися, відволіктися, забутися…
Та від життя неможливо сховатися.
І для справжньої театральної терапії, для осмислення того, що відбувається довкола, треба мати сміливість не ховатися за патріотичні співи до дат, не струшувати пил з літературного досвіду іншої, старшої війни.
“Для того щоб почати зцілюватися, виходити з травматичних спогадів, – важливо їх розповісти”, – вважає театрознавиця Наталія Шевченко. І визнає сплеск сучасних подібних текстів в українському театральному просторі.
Так, в українському суспільстві велике бажання та потреба розповідати та знати свої історії.
І це дійство, осмислене та прийняте, стає зціленням і для оповідача, і для глядача.
Структура вистави – як дерево з гілками-оповіданнями, біля якого немов застрягли в часі герої, виглядаючи якогось Годо, зустріч із яким врятує від загроз ворожого навколишнього світу.
Це двійко у чоловічому одязі та красуня у рожевому – на ім’я Поссо. Мав бути й четвертий за сценарієм. Та він в реальному житті потрапив до війська.
Натомість фоном стає величезна кількість взуття, які парами стоять та наче дивляться на глядача – як спогад про тих, хто пішов, чи як можливість приміряти на себе інші життєві роли.
Беккет стверджував, що ім’я Годо не має таємного значення, хоча його часто трактували як God (Бог). Й нам здавалося, що на сцені панує надія на вищу силу, яка підтримає кожного, хто на неї чекає.
І попри складність та болючість монологів, кожен герой виводив свою роль якщо не на позитив, то на іронічний цинізм.
Історію «Моя мама – чайник» драматургині Людмили Тимошенко – про “маму, яка не хотіла ніякої евакуації”, яка у 2022 році жила в омріяній квартирі в Ірпені, розповідає Ксенія Бойченко.
“Мама та її сусіди вийшли з Ірпеня зеленим коридором, через село Романівку. Зв’язок тримали через мамин кнопковий Alkatel, бо всі смартфони розрядилися…”
За ходом п’єси отримую від Ксенії дарунок – лотерейний квиточок. Мама з цієї історії любила купувати лотерейні квиточки.
Історія Людмили Тимошенко професійно літературна. Текст оповідання «Моя мама – чайник» вісім разів прозвучав на Всеукраїнських світових читаннях у Британії, Ірландії, Франції, США, Німеччині…
Інші монологи вистави «Досвід» можна почути тільки у виставі «Досвід» театру VIE.
Алеся Андрушевська говорить онлайн, з-за кордону. Про те, що вираз «Зібрати життя в валізу» раніше звучав як метафора.
А нині став дійсністю.
“На кордоні ти розумієш, що це місце, де ти стаєш ніким. …Бо еміграція – то як зламана права рука. Ти намагаєшся писати лівою. Іноді ти з надією дивишся на правицю, але гіпс ніхто не наклав…”
Це, мабуть, і про мову зокрема.
А це – про інше життя: “Нідерланди – це країна, де можна робити все, та лише за правилами, які не діють“.
“Це країна, в якій палець, який гниє, не отримає лікування, а вигоряння потребує термінового втручання…”
“Працювати в театрі тут важко, бо …душа не працює. І кожен актор тут має земну роботу. Бо… контракти закінчуються, а рахунки – ні”.
Та Алеся і там не здається, а …будує нове життя своїм дітям, сподіваючись, що їм не доведеться збирати своє життя у валізу.
Євгенія Царегородцева розповідає про те, що ми не встигли долюбити:
“Я була у Парижі, та не була у Донецьку… Я була у Мюнхені, та не була у Херсоні…
Україна ж нікуди не дінеться, – думали ми. –
Та зараз на мапі України багато місць, яких я ніколи не бачила.
І багато з них вже зруйновані…”
І згадує Сіверодонецьк, як місто-мрію на чарівній річці Сіверський Донець…
Андрій Вернан дає тексти військових Романа Беленкова та Валерія Пузіка. Вони репортажні, вибрані із записів авторів у соцмережах.
Перший – про потяг із прифронтового Краматорська, де “найвища в світі концентрація воєнторгів”:
Де половина вагона – це щасливі чоловіки, які очікують на зустріч зі своїми дружинами. А половина – сумні жінки, які їдуть після зустрічі з своїми чоловіками.
Текст Пузіка страшніший. Він про реальність, яку навряд чи годні уявити навіть у Запоріжжі, від якого війна за декілька десятків кільметрів.
“На позиції вода важливіша за їжу. Вона швидше закінчується та важче дістається. Вода не питво – вона ресурс. Кришка пляшки стає мірилом…”
“Відчуття голоду – це про нестачу нормальності. Коли з’являється їжа, це усвідомлюється на одразу. Тіло продовжує жити за старими правилами…”
Саме такими вони повертаються з позицій, і, бува, соромно дивитися в їхні втомлені очі, бо ми тут не уявляємо, що вони бачать там…
Про те, що не всім у світі від того соромно, говорить Назар Баранніков, онлайн, в телевізорі, мовою Генеральної Асамблеї ООН в перші дні російського вторгнення…
Це уривок тексту з березневої Резолюції 2022 року: “Засуджуючи загрозу силою… підтримуємо цілісність… закликаємо до продовження діалогу…” –
подібне тому, що ми чуємо вже п’ятий рік поспіль.
Тому, мабуть пан Годо сказав, щоб Назар передав нам, що він сьогодні не прийде. Він прийде завтра.
А мені подумалося, що … скоро чоловіки у нас залишаться тільки в телевізорі…
Наступний монолог від Євгенії Царегородцевої – авторський текст про батька, який живе в росії та воліє не розуміти, що таке війна. Що таке біль.
“Ніяк не можу пригадати твій запах. Пам’ятаю голос. Та я не обирала ні тебе, ні оберемок твоїх рис у собі…” – розповідає Женя. І додає пояснення причини родинного роз’єднання: “Мій творець не захотів жити поруч із своїм творінням”.
І я згадую, як подруга мого дитинства, народжена десь під Токмаком, що прожила в одному будинку зі мною десятки років, обережно запитала мене у березні 2022-го, з Ростовської області, де тепер живе: “Надеюсь, ты не националистка?” – “Напрасно надеешься, родная…” І вона хутко зникла.
Та катарсисом на фоні спогадів та роздумів стала оповідь про втрату Анастасії Гуслистої-Полозун. Це та історія, яку я бачила в очах Насті вже декілька років, та не розуміла причини. А виявилося, що той, хто дав їй друге прізвище та щастя, був її чоловіком лише три місяці. Павло Полозун – штурмовик із полку «Азов», загинув у 2023-му.
“Чим далі, тим сильніше мене починає накривати. Бо я вже дуже сильно скучила. І в мені багато агресії. Вона нікуди не вийшла…
…мені дуже боляче… У мене забрали МОЮ ЛЮДИНУ”.
Настя навіть не могла промовити те, що у неї запитують люди. Ці питання, написаними на картонках мовчки підіймали актори. І ми у жасі дивилися на людську недолугість.
Тому, якщо не знаєш, як людину запитати про її біль, то краще мовчи…
“Ти могла б просто підійти та обійняти мене, а не запитувати, чи пережила я вже свою втрату!”
Краще взагалі нічого не кажіть: “Я знаю, що вже все сталося. Я знаю, що у мене ще все буде.
І я впевнена: життя після смерті є”.
Настя – Ксенії: “Не торкайся. Нічого не кажи. Просто побудь зі мною…” – і впали одна на одну, в обіймах, кожна кожній як опора.
***
Режисерка вистави – Ольга Донік, вклоняємося їй за з любов’ю до людей зроблену роботу.
Акторки й актори – Ксенія Бойченко, Анастасія Гусліста-Полозун, Євгенія Царегородцева, Андрій Верман, Назар Баранніков, Алеся Андрушевська.
Інеса АТАМАНЧУК, фото Миколи БАРИШЕВА
Вікові обмеження відвідин вистави – 18+. У виставі використовується ненормативна лексика, є сцена паління, сцена з використанням штучного диму, сцена з описом досвіду втрати близької людини.
Військовим, ветеранам та УБД вхід вільний (обов’язкове бронювання за номером (095)776-54-32
