Іменем Максіма Горького досі всіяні наші міста і села – вулиці, площі, парки, пам’ятники. Його вважають батьком радянської літератури і так званого соцреалізму загалом. Йому подобалися умови в радянських концтаборах, а в російській жорстокості він вбачав “щось тонке, вишукане”. Про самих росіян писав так: “Найбільш грішний і брудний народ на Землі, безтолковий у добрі і злі, опоєний горілкою, спотворений цинізмом насилля, бридко жорстокий і водночас незрозуміло добродушний, врешті, це талановитий народ”. Горькій – це приклад “хорошого” росіянина, який загравав з українцями до революції, а пізніше показав істинне лице, назвавши українську мову “нарєчієм” і заборонивши перекладати нею свою повість.
Торік в Одесі знесли пам’ятник українофобу, а нещодавно в селищі Немішаєве під Києвом вулицю Максіма Горького перейменували на вулицю Івана Франка. Прикметно, що письменники дружили, Франко популяризував творчість Горького на Галичині і виступав на його захист під час ув’язнення, так і не побачивши, як росіянин служитиме Сталіну і в чорні 1930-ті творитиме Спілку письменників СРСР. Але про єство Горького можна було здогадатися й раніше. На відміну від українського [на той час] соціаліста Франка, який, крім української, писав п’ятьма мовами, – російський соціаліст Горькій, багато років живучи за кордоном, не опанував жодної іноземної мови.
На фото: пам’ятник Горькому в Італії. Ну, там він принаймні жив… А тут?
