Дев’ять років тому був зроблений цей знімок у самому пологому місті Запорізької області, куди я завжди приїжджаю, як до себе додому.
Приїжджав.
Приїжджатиму після звільнення міста від рашистів. Після того, як ЗСУ їх виб’ють із моїх, наших, Полог.
А дев’ять років тому я приїхав у Пологи, щоби написати про Олександра Сацького.
Не про генерального директора комбінату «Запоріжсталь», а про автора сценарію фільму «В бій ідуть тільки старики».
Цікавий факт: Пологи – батьківщина двох Сацьких.
При цьому про Сацького-металурга знають на Запоріжжі всі, а про Сацького-кіношника… багато хто не знає.
Що характерно:
Олександр Сацький, який створив – разом зі своїм другом, режисером Леонідом Биковим, один із найкращих фільмів про Другу світову війну, був, на відміну від свого друга, військовим. Він закінчив артилерійське училище та потрапив на службу до Приморського краю – на мою батьківщину.
Він воював – брав участь у Корейській війні. Був поранений, лікувався в шпиталі, а після лікування вирішив піти з армії, про яку мріяв з дитинства.
Він зрозумів, що потрапив не в ту армію, про яку мріяв.
Звільнили його не одразу. Тільки після того, як зрозуміли, що переконати молодого офіцера зі скромного запорізького міста Пологи неможливо: він не піддається вмовлянням і не реагує на погрози. Рідним у Пологах Олександр тоді казав: сяду до в’язниці, а служити в армії більше не буду.
Людина.
Пологи мене зустріли тоді рясним листопадом, який у місто прийшов напередодні і продовжувався при мені.
Я блукав вулицями, намагаючись не наступати на опале листя, надовго зупинявся, намагаючись скласти якісь проникливі вірші, але хтось зверху, можливо, з осінніх небес, звідки падали і падали листя, підказував мені:
Нічого не складай, а просто милуйся.
Живи!
Володимир ШАК
