Пішов Поет. У засвіти пішов… Напевне, там, де лежить Чумацький Шлях, сяє зірочка – душа Поета… Промінці Поетової душі линуть і линуть до нас – до тих, кого любив Він, і до тих, хто любив Його. А ще – до України, якою Він жив…
Поет залишив нам у спадщину своє щире поетичне Слово – найбільше Його багатство. Сьогодні Слово Юрія Єршова-Холодного належить нам. Бережімо наше спільне багатство – Поетове Слово…
Уривки з поеми «Спадщина» були відгуком Поета на події 2014 року – початок того, що з лютого 2022 року стало нашою великою битвою проти російських загарбників.
Поет ніби відчував, ніби передбачав наше сьогодення. Справді, поети – це свого роду провидці народу…
Вчитаймося в поезію, що завершує збірку «Народе необачний», яку, мабуть, варто сприймати як духовне прощання Поета з читачами, надіслане з потойбіччя, де тепер і назавжди – душа Поетова. Зустріньмося зі Словом-душею Поета, і нехай воно нам сяє й сяє з оспіваного ним Чумацького Шляху…
С П А Д Щ И Н А
Київська Русь
… Одягай шоломи,
Знову йдуть вони.
Стогнуть ешелони
Рейками війни.
Як сльоза у оці
В Київській Русі –
Всі ми запорожці,
Ігоричі всі…
Доля в нас загальна,
Ми – одна сім’я.
Русь многострадальна –
Спадщина моя.
Стогнуть чорні рейки –
Стугонить земля.
«Гості» йдуть не з Рейху
«Гості» йдуть з Кремля.
Поставай на чати,
Одягай броню.
Підемо стрічати
«Братову» рідню.
Зло лихе погубимо,
Або смерть пригубимо,
Щоб жило Добро!
… І Тарасом Бульбою
Меч здійняв Дніпро.
Парад червоних чоловічків
Вдягли комбінезони
Дияволи червоні.
Через Червону площу
Ця маса йде густа,
Мов ручаї червоні
Крізь отвори в долонях
Розп’ятого Христа.
За дійством цим злодійським
Пекельне око стежить
І ходом механічним
Керує з вишини.
І Демон в Мавзолеї
Тримає Спаську вежу
З пентаклем сатани.
Мов лава вулканічна,
Кипить Червона площа.
Ідуть державні блазні,
Нікчеми йдуть малі.
І чорний вітр знамена
Червоні їх полоще,
Мов полум’я пекельне
Прорвалось з-під землі.
Неначе вхід у пекло –
Гуде Кремлівська брама.
І славлять всі тирана:
І мертві, і живі.
Уже тисячоліття
Іде кривава драма.
І площа – «вся червона»,
І руки – у крові.
Та в кожного у грудях
Одна суцільна рана,
Виходить, це не люди –
Слухняні муляжі.
Червоні чоловічки
Червоного тирана –
Червоні зорі в грудях
І… жодної душі.
***
Це я ходжу, це я блукаю
В нічних гаях між орхідей
І привидом сумним лякаю
У снах малесеньких дітей.
О діти – ніжні первоцвіти,
Ловіть, як подих, обрис мій.
Якщо не можете радіти –
Не бійтеся – я не страшний.
Я не страшний, я –потойбічний.
Ви також із цієї мли,
Блукальці фантасмагоричні,
В сімейні лона прибули.
Вас будять спогади недавні,
І ви здригаєтесь у сні –
Це ваші обриси астральні
Приймають обрії земні.
Научитеся говорити –
Обступлять клопоти земні.
Не стану я до вас ходити,
Будити спогади сумні.
І буду я блукать гаями,
Одягши марево нічне.
Я буду близько, поруч з вами –
Та ви не знайдете мене.
І буду я блукать гаями,
Одягши марево нічне.
Я буду близько, поруч з вами –
Та ви не знайдете мене.
<img class=”x16dsc37″ role=”presentation” src=”data:;base64, ” width=”18″ height=”18″ />
<img class=”x16dsc37″ role=”presentation” src=”data:;base64, ” width=”18″ height=”18″ />
Тетяна Мішевська, Ангеліна Вовк та ще 109
26 comments
Поширили: 12
Подобається
Коментувати
Поширити
