Портрет на фоні екрану
Відразу обмовлюся: кінодраматург із запорізького міста Пологи Олександр Сацький (16 листопада 1930, Пологи – 6 липня 1986, Київ) не був родичем колишньому генеральному директору комбінату «Запоріжсталь» Віталію Сацькому, який теж був родом із Полог. І взагалі, металургів у родині Олександра не було. Натомість були залізничники. Сам же він, будучи п’ятою дитиною в сім’ї Степана Івановича та Єфросинії Тимофіївни Сацьких, долю свою пов’язав із кіно: за його сценаріями знято два десятки фільмів, включаючи картину, яку дивилися, напевно, всі – «У бій йдуть лише старі». До речі, фраза про Україну головного героя фільму – льотчика з позивним Маестро, звучить нині дуже актуально. Нагадую її: «Ми ж сьогодні над моєю Україною билися!» А якщо її трохи змінити – «ми ж сьогодні за мою Україну билися», то вийде ще актуальніше.
Між іншим, на відміну суто громадянської людини, ким і був режисер картини Леонід Биков, який зіграв роль Маестро, Олександр Сацький мав військову освіту. Однак до артилерійського училища Сашко, або Шура, як його зазвичай називали вдома, вступив пізніше за однолітків. Адже він і школу пізніше закінчив: два роки не вставав на ноги через хворобу, яка стала наслідком пережитого голоду.
Лейтенантом Олександра було направлено на службу дуже далеко – у Приморський край, звідки я родом. Тобто ми з ним двічі земляки – по Примор’ю та Запоріжжю. Причому на Запоріжжі пам’ять про нього дбайливо зберігають: у листопаді 2006 року у Пологах на честь нього відкрили меморіальну дошку, а сам він став почесним громадянином міста. На мітингу з цього приводу були присутні найближчі родичі кінодраматурга – його донька Євгенія та молодша сестра Ліна Степанівна, яку рідні називали трохи інакше – Лілей.
– Взагалі, Лілю Степанівно, Шурка яким хлопцем ріс? – поцікавився я в неї.
– Дуже дбайливим та працьовитим. І всюди встигав – і в школі вчився, і зі мною няньчився. Ми в сім’ї віруючих виросли. А віруюча людина не може бути лінивою. Ну а кожна його поява в Пологах – з військової служби, сприймалася як свято. А тепер уявіть наш стан, коли з ним зв’язок несподівано обірвався. Півроку звісток із Примор’я не отримували. А виявилося, військову частину, в якій служив брат, відправили на Корейську війну, і вона там зазнала величезних втрат. У живих із частини лише шість людей залишилися. Шуру поранило у бою, він лежав у шпиталі. Ось і не писав додому. Потім нарешті приїхав. І незабаром заявив, що збирається йти з армії. Куди він тільки не писав із цього приводу! Справа до того дійшла, що Шура одного разу заявив матері: або в запас піду, або до в’язниці сяду, але на службі не залишусь. І після цього довго-довго не приїжджав – місяців, мабуть, вісім. А прибув лейтенантом запасу. Досяг свого і рік жив у Пологах. А коли у ВДІКу оголосили творчий конкурс, вирішив у ньому взяти участь та вступив на сценарний факультет. І вчився потім із Василем Шукшиним – той, щоправда, на режисерський факультет вступив.
– Після закінчення інституту Шура куди влаштувався?
– На кіностудію імені Довженка. Квартиру отримав на Хрещатику. Причому дружину, Любочку, із Полог узяв. Їй 48 років було, коли Шура помер.
– Ліле Степанівно, у кого ідея зняти фільм «У бій йдуть лише старі» виникла – в Олександра чи у Леоніда Бикова?
– Хто його знає! І тому хотілося, та іншому. Разом, певне, вирішували.
– Як вони працювали, дружно?
– Який там дружно! Трохи до бійки справа не доходила. Ну, не в буквальному значенні, звичайно, але сперечалися сильно. Доводили постійно щось одне одному.
– Пологи Олександр не забував?
– Як можна батьківщину забути! Приїжджав часто: раз на рік – точно. А останні п’ять років так і двічі на рік навідувався. Він взагалі згодом мріяв до Пологи переїхати. А квартиру київську доньці планував залишити.
– Про свою батьківщину брат не збирався зняти фільм?
І тут Ліля Степанівна розповіла історію, яка довела Олександра до інфаркту. Виявляється, за його сценарієм у Пологах у другій половині шістдесятих років зняли картину. Називалася вона «Ця тверда земля». Це був перший фільм у радянському кінематографі, у якому брали участь звичайні люди, пологівці. Акторів у творчій групі набиралося – одиниці. Олексій Смирнов, наприклад, знімався. Той самий, який зіграє в «старих» роль механіка Макарича.
– Наш тато, – додала Ліля Степанівна, – знімався у ролі батька головного героя.
На жаль, зняту у Пологах стрічку у прокат не запустили: глядачі побачили… перезняту картину. Причому не в Пологах. За словами сестри кінодраматурга, єдиний перегляд стрічки було влаштовано у Пологах. Олександр не просто переживав – він потрапив до лікарні.
– Він тоді багато писав? – вирішив я змінити тему розмови.
– Коли йому 50 років виповнилося, заявив: на сто повістей та на п’ятдесят романів думки та нариси є. Після смерті Шури купа рукописів залишилася.
1986 року – через сім років після загибелі Леоніда Бикова, у Олександра лікарі виявили поразку печінки. І призначили операцію, яка, як казали, мала тривати близько шести годин. «А хірург, – знову згадала пережите Ляля Степанівна, – з операційної вийшов за сорок хвилин. І я все зрозуміла…»
Володимир ШАК
Від автора. Якийсь час тому мені на сторінку в соцмережах надійшло повідомлення від чудового фотомайстра з Полог Миколи Дрюченка: пам’ятаєте, мовляв, була у нас ось така подія – меморіальну дошку на честь Олександра Сацького відкривали. А щоб краще згадалося, Микола надіслав кілька фото. Ці знімки наша історія, історія запорізького краю. З дозволу автора додаю фото до своїх нотаток про події 17-річної давності.
Ліля Степанівна та Євгенія з дочкою