Кілька тижнів тому “МИГ” писав, що Запоріжжя відвідала письменниця, драматургиня, журналістка з Північної Ірландії Розмері Дженкінсон. Днями пані Розмері надіслала нам лінк на свою статтю A boring night in Zaporizhia. Hope and struggle in a city with no time for fatigue, яка 25 жовтня опублікувало видання The Critic. І погодилася на пропозицію познайомити з її перекладом читачів “МИГа”. Тож пропонуємо запоріжцям дізнатися, що на власні очі побачила у нашому місті та довколишніх громадах Розмері Дженкінсон, і які висновки письменниця зробила.
Нічний поїзд заповнений, багатьом треба на нього. Я їду до промислового міста Запоріжжя, одного з головних плацдармів контрнаступу України проти Росії. Запоріжжя знаходиться всього за 50 км від лінії фронту як центр для військових і техніки. Останніми тижнями британські ЗМІ постійно згадують про «втому від співчуття» серед союзників України. У жовтні цього року настав поворотний момент, коли західні країни повинні вирішити, чи продовжувати підтримувати українську перемогу, чи повернутися до внутрішньої політики.
Поїзд зупиняється на незліченних станціях усю ніч, жіночий голос сповіщає про наше прибуття. Здається, що в цій війні, де домінують чоловіки, міста стають жіночими.
О 7.30 ранку потяг прибуває до Запоріжжя. Олексій Стояновський, мій перекладач у цій поїздці, підбирає мене й їде широким прямим проспектом Соборним. Останні роки Олексій «воює» на власному фронті проти пропагованої Росією корупції в Україні. Як національний координатор Унії балтійських міст, він захоплений налагодженням нових відносин з Європою. Він веде мене в готель «Інтурист», щоб заселитися. Багато вікон досі забиті ДСП після попереднього бомбардування.
Ми прямуємо ліловими та зеленими дорогами в сільську місцевість повз рівні сухі поля та зернові склади. Хмари пилу летять від комбайна на кукурудзяному полі. На узбіччях росте купа соняшників, опромінених осіннім сонцем. Видовище здається надто мирним, щоб належати зруйнованій війною нації, але я збираюся розвіяти цю думку.
Приїжджаємо на пункт з роздачі води у селі Мирове Нікопольського району. Місцеві жителі підписуються, щоб отримати бутильовану воду. Ми зустрічаємося з Іриною, яка каже, що після того, як Росія зруйнувала Каховську дамбу в червні, весь регіон втратив водопостачання. Одна вісімдесятирічна односельчанка Лідія стоїть біля тачки й чекає технічну воду для курей і городу. Востаннє, коли Лідія була тут, їй довелося чекати так довго, що вона знепритомніла.
Володимир, голова місцевої громади, пояснює, що державного фінансування не вистачає на зрошення цього сільськогосподарського регіону, оскільки він у «червоній» зоні бойових дій. Благодійні організації також бояться входити. Володимир показує мені «подарунки з Росії», залишки ракет, які влучили в місцеві села. Одна покручена металева грудка «причесала» односельця, якому пощастило вижити.
Ми прямуємо за Володимиром до школи у Виводовому, частково зруйнованої російською ракетою. Сходинки, що вели до колишніх вхідних дверей, стерті. Юлія, керівник відділу освіти громади, каже нам, що немає коштів на відновлення школи, хоча петиції підписані. Загальний український вислів: «Нема школи – нема села». Навчання в місцевих школах наразі відбувається онлайн, але Юлія дуже хоче відновити будівлю, коли війна відступить. Інакше дітям доведеться їхати до Запоріжжя, що взимку неможливо зробити через побиті дороги.
«Будь ласка, допоможіть нам», — каже Юлія англійською. Поки ми спілкуємося надворі, вона розповідає, що її син, її єдина дитина, загинув минулого листопада на передовій у Вугледарі.
«Я не змогла зупинити його та його двоюрідного брата, щоб вони не йшли», — каже вона, а в її очах закарбувалась втрата. «Він щойно закінчив навчання. Я мріяла подорожувати з ним, як тільки закінчиться війна. Хотіла взяти його з собою до Великобританії та Ірландії».
Виїжджаючи з Виводового, машина Олексія проноситься по вибоїнах. Від посухи дерева стають коричневими. У землі видно пересохлі траншеї, де будують новий водопровід, хоча його не добудують ближніми місяцями.
Раптом ми бачимо простір болота, де Дніпро висох у вузькі струмки. Українці називали його Каховським морем до того, як росіяни зруйнували дамбу. Звідси видно окуповану Росією АЕС на протилежному боці берега в Енергодарі. Здалеку це виглядає як серія туманних синіх пагорбів.
Ми не затримуємося довго, оскільки знаходимося в радіусі дії артилерії росіян.
За пару миль вниз по дорозі покажчик ховається у чомусь блідому – слід перших днів вторгнення. Село називається Вищетарасівка. Зовні воно здається ідилічним, повне сільських будинків з яблунями та грушами, але щоночі протягом останніх двох тижнів його атакувала артилерія. Деякі селяни живуть тут вдень, доглядаючи за садами, але сплять у своїх машинах під смугою дерев за селом.
Далі бачимо пошкоджені дахи. Один будинок став “донором”, щоб забезпечити матеріалами інші. Лідер громади Олександр нарікає: «Ми як прокажені. Більшість робітників відмовляються приходити, оскільки це надто небезпечно». Раніше у Вищетарасівці стояла українська армія, але вона пішла, оскільки деякі селяни вважали, що армія провокує напади Росії. Проте Олександр стверджує, що відсутність солдатів не має значення, бо росіяни не припиняють стріляти.
Ми продовжуємо нашу подорож до Вільнянська, невеликого міста на північний схід від Запоріжжя. Радіоведуча Ольга Вакало заскакує до машини в дорозі, коли закінчила запис ефіру на “Радіо На Дотик”.
Міський голова Вільнянська Наталія та керівник лікарні Олег показують нам зруйноване пологове відділення місцевої лікарні. 23 листопада росіяни завдали удару відразу після півночі. Мати спала біля свого дводенного сина, коли вибух скинув їх з ліжка. Пізніше мертву дитину витягли з-під завалів разом із лікарем, який був сильно обгорілим і замерзлим, але живим. П’ятдесят років Олег працює хірургом у цій лікарні. Він каже, що те, що сталося тієї ночі, було страшною раною для міста, але рятувальна місія допомогла об’єднати громаду. Як і у Виводівській школі, фінансування на реконструкцію немає, але Олег «налаштований відновити її в найближчі рік-два».
Поки вертаємося до Запоріжжя, вже темно, у повітрі відчувається прохолода осені.
«Нудної ночі», — бажає мені Ольга, коли мене висаджують біля мого готелю.
Пустка будівлі вимальовується у тиші, її балкони обрізані…
Наступного дня колега Ольги Олена вказує на житловий будинок, у який ракета влучила замість запланованої цілі телевежі. Трагічні наслідки російської “неакуратності” є загальною темою в Запоріжжі. Ми зупиняємося біля храму з плюшевими ведмедиками та іграшками біля підніжжя дерева. Іграшки брудні й розпатлані, але ніхто не наважується їх забрати через загиблих дітей. Навколо трава всіяна пляшками з-під горілки та прокислими помідорами. Олена згадує ніч на 9 жовтня 2022 року, коли почула вибух. Вона побігла на місце бомбардування й побачила речі людей, розкидані серед уламків. Будівля вимальовується у тиші, величезна пустка, її балкони обрізані, мереживні штори плавають примарами у відкритих вікнах. Утеплювач пробивається крізь тимчасовий дах, як шерсть тварин.
Олена пережила особисту втрату. Найкращий друг її сина помер у віці двадцяти років під час служби в армії. Вона показує його фотографії та розповідає, як його батька відправили додому з війська, бо не міг терпіти цей біль.
«Про це я б хотіла запитати у російських жінок», — з глибоким почуттям каже Олена. «Як ви можете дозволити своїм людям стати вбивцями невинних дітей? Вам байдуже? У нас були мрії на все життя, але зараз це все зруйновано. Зараз це просто виживання. Я була в повному шоці, що росіяни…» Вона робить довгу паузу, перш ніж продовжити: «… люди, якщо їх можна назвати людьми, вторгнуться до нас. Війна залишила слід у душі кожного».
Щоб полегшити тиск війни на психіку, вона навчилася насолоджуватися простими речами життя, такими, як сонце у вікні. Приєдналася до групи «Красиве Запоріжжя» у Facebook і фотографує природу, щоб «не змертвіла душа».
Пополудню того дня колона машин швидкої допомоги мчить містом. Це два бійця на санітарну машину, тобто вісім втрат із запорізького фронту. Солдат Алекс каже мені, що в нього немає іншого вибору, як продовжувати воювати. Якщо росіяни вторгнуться в місто Запоріжжя, вони його вб’ють. У новинах Байден пообіцяв, що США «не відступляться» від України, незважаючи на те, що обіцяну військову допомогу в розмірі 6 мільярдів доларів було вирізано з бюджетної угоди Конгресу в останню хвилину. Тут, поблизу місця конфлікту, потреба в допомозі відчувається гостро.
Пізніше ми відвідаємо величну гідроелектростанцію. На початку війни її обстріляла Росія, і вікна забиті дошками. Вночі моторошно темно; ми єдині люди, які перетинають греблю. Зупиняємося в одній точці, щоб побалакати, і двоє патрульних солдатів наказують нам продовжувати рух.
Вночі містом прогриміли вибухи, загалом п’ять, і кожен тривожно ближчий, ніж попередній. Коли я зустрічаю Ольгу наступного ранку, вона каже з посмішкою: «Зрештою, це була не нудна ніч, чи не так?» Ймовірно, завод був обстріляний російськими ракетами, але подробиці не розголошуються. Проблема полягає в тому, що через інформаційний вакуум люди вдаються до каналів блогерів, що призводить до дезінформації.
Запитую запорізьку журналістку “МИГа” Анну Чуприну, коли, на її думку, закінчиться війна. Вона дивиться в далину дещо пригнічено. «Ми більше не кажемо, що щось плануємо», — каже вона. «Ми сподіваємось. Молимося за наших захисників і вдячні нашим партнерам. Ми більше не наївні і багато у чому залежні від людей за межами України».
Анна каже, що іноземних журналістів до Запоріжжя їздило небагато. У Великій Британії регулярно чують про Київ, Харків і Херсон, але Запоріжжя – забуте місто. Сідаючи на міжміський потяг назад до Києва, я думаю про те, що потрібно зробити. По-перше, Захід і київська влада повинні прискорити фінансування відновлення життєво важливої інфраструктури в Запоріжжі та його околицях. По-друге, що більш важливо, Захід має підтримати черговий військовий наступ України. Ніхто не хоче «вічної війни» Путіна в Європі, тому ми повинні терміново надати зброю, щоб Україна могла повернути більше своєї території на південному сході. Це життєво важливо, щоб звільнити від бомбардувань такі регіони, як Запоріжжя та Нікополь. Тільки тоді можна говорити про мир.
Розмері ДЖЕНКІНСОН
