Декілька днів тому пішов назавжди заслужений артист України Володимир Голяк.
Спогади про колегу надала театральна діячка, літературний редактор Надія Петренко:
“…З болем та любов’ю згадую.
…Ми не бачилися останні роки, але ніколи не забували одне одного. Не можна забути того, хто був не просто частиною твого життя, а вплинув на тебе ментально, сформував погляд на мистецтво, як на таїнство творіння, прищепив чемне ставлення до цього дивовижного процесу.
Володимир Петрович Голяк – заслужений артист України. Один із засновників Запорізького академічного обласного театру юного глядача. Завдяки Володі й тим молодим акторам, які приїхали з Києва та Харкова створювати новий ТЕАТР, я відкрила для себе неймовірно захопливий світ. Яскравий, сповнений вогню творчості, завзяття. Шалений вирій фантазії, гумору, чогось надзвичайно життєрадісного вирував у театрі – у репетиційних залах, на сцені ПК “Титан”, у цехах, ба навіть у кабінетах… Повсюди! П’ять років по тому цей театр уже знали в Україні та за її межами.
Володя був зіркою! Він захоплював, чарував – і мав величезну кількість прихильників. Не перебільшую, бо глядацький зал «Титану» вміщував 700 осіб – і завжди був повний. Як було не захопитися було Голяком. На сцені Володя буквально сяяв! Привабливий, темпераментний, він випромінював такий потік енергії, що підкорював навіть тих юних глядачів, які не звикли ходити в театр та від скутості виявляли свої емоції надто голосно, демонструючи їх перед своїми однолітками. Володимир своєю грою, талантом навчив їх мистецтву театру, навчив співчувати герою, радіти і засмучуватися разом з ним, навчив щирості. А от дорослі глядачі відразу розуміли, що на сцені справжній Талант – і закохувалися в його героїв та в нього самого. Як могло бути інакше? Стрункий, гарний, зі світлою копною волосся, з блискучими очима… Він не ходив – літав. Стрімка хода підхоплювала всіх, хто опинявся поряд, – і ми неслися разом із ним вигадувати, творити, діяти, збирати глядачів.
Він був справжнім втіленням романтичного героя. Увесь поривчастий, доброзичливий, зі щирою усмішкою та вдачею мрійника, який жадав створити свій чудовий театр. Йому це вдалося.
Тоді він ще не зіграв Ромео, грав у виставах за п’єсами сучасних авторів. Із простенької, здавалося б, ролі робив складну драматичну. Створював її, як співавтор. Простенький персонаж набував складності драматургічної, з’являвся характер – справжній, суперечливий. Його герої були живими, мали історію, справдешні почуття, переживання. Вони приходили не з-поза лаштунків, а з нашого повсякденного життя і були знайомі нам. Гадаєте: що тут дивного?
Професійний актор, звісно, має так робити. Так, він був професійним актором. Але тут важливо, як він це робив. Важливі деталі та ланцюжки відтворення-проживання героя на сцені. Отут майстерність Голяка підкорювала, бо ця гра на сцені ставала нерозривною ниткою життя певного юнака: Сергія з «Привіт, синичко!», шалапута Сократа («Ніч після випуску»), петеушника Семена («З ПТУ – в історія») та інших. Про деякі ролі, зараз краще, мабуть не згадувати, але вони були. З певним ідеологічним контекстом, однак, були зіграні першокласно, глибоко психологічно — і тому вражали.
А як не згадати комедійні ролі, бо публіка «вмирала зі сміху» спостерігаючи за спокусливими манерами Радника у виставі «Кумир душі моєї». Або — за витівками шаленого та талановитого Режисера з вистави «Публіці дивитися забороняється». Хто бачив цю комедію, той не забуде, як Володя мчав через глядацьку залу, злітав на сцену – і все закручувалося, дивний та привабливий світ театру захоплював цілком. Або ідейний комсомолець Василій, справжнє кохання якого рушило усі комуністичні постулати у виставі «Квадрату кола».
Володя був неперевершений і в спектаклях для дітей (не просто суто «дитячих», бо їх дуже любили й дорослі, вбачаючи в них «дорослий» зміст, який має бути в кожній гарній казці). Його Півень у «Терем-теремку» був красенем, звабливим і зворушливим. А Мауглі! До речі, я вперше замислилася і порахувала скільки років було Голяку, коли він зіграв Мауглі. Віталій Денисенко створив виставу у 1987 році. Театру молоді на той час виповнилося п’ятнадцять років. Тож, рахуйте самі. Але на сцені Мауглі-Голяк літав, стрибав, боровся… Це був юний хлопчисько! Тепер я ще більше вражена. Тоді навіть думки не виникало, бо Володя усе робив легко, здавалося, граючись.
Володимир Голяк працював з багатьма режисерами, і завжди це була творча співпраця, коли ідея підхоплювалася й розвивалася актором, герой поступово оживав і зростав. Він завжди був співавтором сценічного твору, а не просто виконавцем.
Романтичний образ Володі поступово відходив – з’являлися трагічні ролі. Закоханий, зворушливий та з печаллю, що підкреслювала відчуття трагічної долі Ромео. Легковажний Хома Брут, котрий потрапив у потаємний світ, з якого не зміг вибратися. Месьє Амількар, який зневірився у щирості людських почуттів. Приречений Орест в «Електрі»…
А переломною, на мій погляд, стала вистава, що її поставив Петро Ластівка після шаленого успіху «Приборкання норовливої» Шекспіра, де Володимир Голяк грав закоханого в Бьянку (Валерія Лютинська) Люченціо. Я маю на увазі «Гру в самогубство» за однойменним оповідання І.Хантера та п’єсою Е.Олбі «Що трапилося в зоопарку». Володимир Голяк у парі з Анатолієм Ященком грав приголомшливу виставу: у ній все народжувалося тут і зараз, начебто не репетирували, а жили, психологічно тонко вибудовуючи екзистенційний конфлікт двох чоловіків. Ексцентрічність героя Володимира змушувала затамувати подих, чекаючи розв’язки. Романтичний Володимир Голяк став трагічним актором. У результаті – Гран-прі на фестивалі «Добрий театр» і запрошення до Львова, у дуже престижний в Україні театральний колектив… Однак Володимир залишився у Запоріжжі, в Театрі молоді. Через певний час перейшов до Запорізького академічного обласного українського музично-драматичного театру імені В.Магара. Грав. Його любили глядачі й колеги. Та раптова травма усе змінила.
У пам’яті так багато спогадів… Про музикальний хист Володі, бо всі музичні номери він виконував вживу. Згадую його роботу в майже мюзиклі «Чао!» й авангардній постановці «Мати та нейтрона бомба». Чутливого та беззахисного Гріга у «Безіменній зірці». Блискучі музично-танцювальні номери в капусниках… Він весь був занурений у театр. Усі його розмови крутилися навкруги театру, сцени, ролей, сенсів, характерів…
У його житті були дві основи: театр і родина – дружина й актриса Тетяна Єрентюк та дочка Марія. Театр і Дім. На превеликий жаль, театр зарано пішов з його життя. Так сталося. Не буду розбиратися, чому так сталося, що заслуженого артиста України, майстра не долучили до театрального процесу або, точніше, відлучили від нього. У той час родина стала його опорою.
Колись Володя розповів, що граючи Ромео, у сцені смерті героя одного разу він раптом побачив, як дах «Титану» зник — і відкрилося небо з яскравим чистим світлом. Ні, він не впадав в транс, був професійним актором… Але як же треба грати, щоб відбулося таке! Він жив на сцені.
Для мене Володимир Голяк назавжди залишиться у пам’яті як дивовижний актор і світла людина…”
***
Голяк Володимир Петрович народився 12 липня 1957 року у м. Березники Пермської області – актор, журналіст. Заслужений артист України (1992). Член НСЖУ (2004). Закінчив Київський інститут театрального мистецтва (1979; курс М. Карасьова). Відтоді – актор Запорізького ТЮГу; від 2005 року – у Запорізькому українському музично-драматичному театрі ім. В. Магара. Водночас від 1996 року працює на місцевому телебаченні: з 2000 по 2002 роки – ведучий (разом із дружиною) передачі «Сімейна рада», від 2002 року – передачі «Полудень з ТВ-5» (за https://esu.com.ua)
У театрі ім. В. Магара згадують його вміння ретельно працювати над роллю і тонкий психологізм у втіленні образів Паріса – «Ромео і Джульєтта» В. Шекспіра, маркіза Де ла Моля – «1830» за Стендалем, Бжеського в «Мамаї» К. Карпенка, Гордія Поваренка в «Доки сонце зійде, роса очі виїсть» М. Кропивницького, Блеза в комедії “Шерше ля фам!” за К. Маньє та багатьох інших.
Фото з відкритих джерел
