Виставка «Весна. Жіночі імена бойчукізму» в Українському домі – це одна з найгучніших культурних подій цієї весни. Вона присвячена поверненню з небуття імен мисткинь, які десятиліттями залишалися в тіні свого вчителя Михайла Бойчука або були свідомо викреслені радянською цензурою. Експозиція об’єднує творчість 15-ти художниць, які формували візуальну мову українського модернізму.
Ці роботи представляють жіноче обличчя школи українського монументального мистецтва. Але водночас виставка стає свідченням ідеологічного тиску (практично, до знищення, – авт.) як на самого Бойчука, так і на його учнів.
“Ми будемо будувати міста, розмальовувати будівлі – ми повинні творити Велике мистецтво”, – оптимістично проголошував Михайло Бойчук на лекціях в реорганізованому Київському художньому інституті ще в середині 1920-х.
А вже наприкінці 30-х сам Бойчук і частина його учнів були заарештовані, звинувачені в диверсантстві й шпигунстві – і розстріляні. Більшість із бойчукістів, які змогли пережити заслання чи уникнути формальних звинувачень, так ніколи й не повернулись до монументальної роботи й були вимушені поступитися принципами школи, щоб продовжувати працювати. Приклад повернення – Григорій Авксентійович Довженко (1899-1980), який створив “кам’яні вишиванки” Нової Каховки. Прикладом зради пам’яті Бойчука став Олександр Мизін, який став завзято служити радянській пропаганді (його вітраж у Новій Каховці став прикладом такого служіння).
А від монументальних робіт великого колективу учнів Михайла Бойчука – а це розписи Луцьких казарм у Києві (1919), Селянського санаторію на Хаджибейському лимані поблизу Одеси (1927-1928) та оформлення Червонозаводського театру в Харкові (1933-1935) – збереглися лише фотографії, ескізи, описи й фрагменти цих розписів, знищених радянською владою ще в 1930-х, разом із авторами, а остаточно – під час Другої світової війни.
Саме такі фотографії, які на банерах представлені в експозиції допомогли сформувати свого часу розуміння спадку представників школи Михайла Бойчука в Запорізькому обласному художньому музеї.
Їх у вигляді слайдів передав першому директору нашого музею Григорію Соколенку (1927-2018) бойчукіст Григорій Довженко. І те, що він розповів молодшому колезі про свого вчителя, з часом привело Соколенка до монументального напрямку в мистецькій роботі, й до важливості познайомитися з вцілілими після репресій учнями Михайла Бойчука.
Перші співробітники Запорізького художнього музею побували в Києві, в Москві, у Львові, звідки привезли роботи Костянтина Єлеви, Марії Котляревської, Оксани Павленко, Охріма Кравченка та інших. Пані Оксана передала навіть фрагменти своїх розписів Червонозаводського театру в Харкові та деякі збережені нею роботи Михайла та Тимофія Бойчуків…
Перша виставка творів бойчукістів у ЗОХМ у 2017 році отримала назву «Не забувайте незабутнє», і стала підсумком великого дослідження формування колекції, а згодом отримала представництво на Київському Арсеналі. Виставка «Бойчукізм» стала одним із наймасштабніших проєктів Арсеналу, який вперше за часів української незалежності зібрав понад 300 робіт Михайла Бойчука та його учнів з різних музеїв України.
Тож, відвідини виставки в Українському домі «Весна. Жіночі імена бойчукізму» стали й спогадом, й сумом.
Запоріжжя на виставці представлене хіба що Дніпробудами Марії Котляревської та Гаврила Пустовійта.
Багато робіт експонуються вперше, зібрані з приватних колекцій, архівів та музейних фондів, що дивом уціліли після знищення школи у 1930-х роках.
Триває в Українському домі й лекційний процес. Першого квітня у просторі «Повір у себе Space» – лекція Тетяни Гаук, співкураторки виставки «Весна. Жіночі імена бойчукізму». Ми могли б розповісти про запорізьку колекцію, про спілкування з Оксаною Павленко, про наші пошуки та знахідки фрагментів історичного спадку.
Експозиція відкрита до 12 квітня – чи встигнемо?
Інеса АТАМАНЧУК, фото авторки
