Зараз ми всі свідки та учасники подій сучасної жорстокої війни за українську незалежність. Ми намагаємося усвідомити свій власний досвід, слухаємо друзів, які опинились у різних куточках України та світу. Мимоволі – чи за обставинами, що сталися, такими, як волонтерство – слухаємо безліч трагічних історій. Втрати будинку, руйнування усталеного ритму життя. Найстрашніше для усвідомлення – втрата рідних, друзів, знайомих… Літопис війни, що триває, пише кожен, просто живучи у нашому часі.
Люди мистецтва намагаються переплавити події свого життя у творчість.
“Ми віримо, що культурний фронт не менш важливий, ніж військовий, гуманітарний, освітній чи будь-який інший, – вважає Онлайн-театр Dramox. – Серед українців є актори, режисери, митці, творчі особистості, які продовжують боротися мистецтвом. Вони розповідають правду про війну в світі, показують вистави в метро, де ховаються від обстрілів діти та дорослі, організовують фестивалі, щоб весь світ не забував про Україну. Ці люди воюють щоденно. Познайомтеся з ними в нашому проєкті «Бійці культурного фронту”.
Історія Анни Бешкенадзе, PR-директорки Театру на лівому березі, промопродюсерки театру і кіно:
“Культура під час війни – це зброя. Вона не вбиває, але є важливим способом боротьби, де ми усі, кожний на своєму фронті, працює на спільну Перемогу. Хто б міг подумати, наприклад, що показ однієї вистави в Європі багатьом місцевим відкриє очі на те, що відбувається в Україні з 2014-го, початку війни. Сьогодні ці люди подивляться «Погані дороги», а завтра вони вимагатимуть від своїх депутатів ще більше допомагати Україні в боротьбі з Росією”.
“Культурний фронт має потужно працювати. Ми це відчули, працюючи в прифронтовому, в нашому залізобетонному Харкові, де кожного дня йдуть обстріли, де ворог нещадно і підступно руйнує місто. Наш досвід взаємодії з дітьми та дорослими в час війни безперечно доводить важливість театру саме зараз, значущість та унікальність його впливу на людську свідомість”.
Історія Оксани Дмітрієвої, головної режисерки Харківського театру ляльок:
“Напередодні повномасштабної війни ми готували важливу прем’єру Бертольда Брехта «Матінка Кураж» в блискучому, сучасному перекладі Сергія Жадана. Цікаво, що, по-перше, прем’єра була призначена на 24 лютого, ми трохи не встигали та вирішили перенести прем’єру на початок березня. З цією виставою дуже багато пов’язано тривожних передчуттів. Начебто наша команда програла жахливі реалії Великої війни, але реальність виявилась жахливіше нашої фантазії. Зараз ми вимушені відкласти наш проєкт, багато акторів залишили місто, хтось в евакуації, хтось волонтерить, а виконавиця ролі Кураж – зараз в ЗСУ.
24 лютого мала відбутись репетиція. Вранці, я, як майже всі харків’яни, прокинулась від вибухів. Телефон розривався: дзвонили друзі, родина, яка в Краматорську. Ми вирішили перевезти родину в Полтаву до друзів. Там я залишилась на цілий місяць. Місяць розгубленості. Дякуючи полтавським лялькарям працювала на кухні в теробороні. Думала, що театр тепер не на часі, але коли я повернулась в Харків, мої думки змінились. Я побувала на концерті Сергія Жадана, і зрозуміла, що треба починати працювати, робити те, що ти можеш, а потім перша вистава в метро, щастя малечі й дорослих. І було не зрозуміло хто більш радіє: глядачі, які дивляться виставу, або актори, які повернулись до своєї справи. Надихати, втішати, дарувати надію, на годину повертатись в мирне життя, сміливіше дивитись в майбутнє, бути свідками цих буремних часів, бути терапевтами, бути…. разом. Адже у театру зараз багато завдань.
…Потім були вистави по селах та містечках Харківської області, де тимчасово перебувають діти та дорослі з небезпечних чи окупованих регіонів. Загалом ми зіграли близько ста вистав. В червні ми випустили прем’єру «Я – норм» за п’єсою Ніни Захоженко. Герої цієї вистави підлітки з міста Буча. Дуже важливим був досвід, коли ми зіграли цю виставу для студентів Військового інституту танкових військ НТУ «ХПІ». Молоді хлопці й дівчата, перший-другий курс, а вони з 24 лютого на позиціях, захищають наше місто. Молоді люди – захисники – дивились виставу про своїх однолітків, про тих кого вони захищають. Страхи, розгубленість, перше кохання, супротив цивільних. Це була дуже важлива розмова, мені здалося, що ми їх надихнули і я, мабуть, все життя буду пам’ятати обличчя хлопців після вистави… Завдяки своїй актуальності вистава вже отримала запрошення на кілька фестивалів. Культурний фронт має потужно працювати. Ми це відчули, працюючи в прифронтовому, в нашому залізобетонному Харкові, де кожного дня йдуть обстріли, де ворог нещадно і підступно руйнує місто. Наш досвід взаємодії з дітьми та дорослими в час війни, ті відгуки, які ми отримували щодо наших вистав, безперечно доводить важливість театру саме зараз, значущість та унікальність його впливу на людську свідомість. Ми переконані що наша діяльність робить певний внесок в спільну перемогу українців”.
Ці історії надихають.
Починаючи із квітня, поновив свою роботу запорізький дитячий театр «Свія», який щотижня збирає глядачів на вистави, які набули нового змісту за воєнних часів. А «Кабаре «Асторія» була остаточно оформлена саме за декілька місяців гарячих подій на фронті. Прем’єра вистави, історичним підгрунтям якої став аншлюс Австрії фашистською Германією під час Другої світової війни, відбулась 4 червня 2022 року. У спецвипуску нашої газети та на сайті є матеріали на цю тему.
https://mig.com.ua/kabare-astorija-u-zaporizhzhi-na-mezhi-vijni-i-miru/
“Це трагіфарс із прямим посиланням на сучасність України – так позиціонуємо спектакль ми”, – говорить керівник «Свії» Світлана Ємець.
Сподіваємось, інші запорізькі театри зможуть реалізувати свою внутрішню роботу над осмисленням подій 2022 року у своїй творчості.
Сезон розпочинається.
Життя триває.
Інеса АТАМАНЧУК за матеріалами dramox.ua
Фото з вистави “Кабаре “Асторія” Миколи БАРИШЕВА. У головній ролі Макс КОНДРАТОВ
