Сьогодні виповнилося б 80 років від дня народження легендарного гравця запорізького “Металурга” Віктора Єременка.
За православною традицією, як і в попередні роки, ветерани запорізького футболу Віктор Шавло, Володимир Свєтлічний і Володимир Сущенко відвідали місце спочинку непересічного футболіста, кращого гравця запорізького футболу XX століття на Капустиному кладовищі в Запоріжжі.
Для представників більш молодого покоління вболівальників клубу, які через вік не бачили на власні очі гру Віктора Єременка, пропонуємо витяг із ще не виданої книжки відомого літописця запорізького спорту Аркадія Копеліовича:
Віктор Іванович ЄРЕМЕНКО
Народився 1 серпня 1943 року в Сумах. Вихованець сумського футболу. Гравець універсального плану. Виступав за команду майстрів “Авангард” (Суми), дубль київського “Динамо”. У 1963 – 1973 роках у складі “Металурга” брав участь у 375 офіційних матчах, забив 66 голів. Чемпіон України 1970 року. Майстер спорту. Захищав кольори збірної України.
Після закінчення ігрової кар’єри тренував аматорські команди “Локомотив” (ЗЕРЗ) і “Хімік” (завод “Кремнійполімер”), працював інструктором колективу фізкультури Дніпровського алюмінієвого заводу, начальником команди ветеранів запорізького “Металурга”, тренером ДЮСШ “Торпедо”.
Помер Віктор Іванович Єременко 1 вересня 2000 року.
У 20-річному віці цей півзахисник дебютував у “Металурзі”. Йшов 1963 рік, запорізьку команду майстрів було включено до другої групи класу “А” першості СРСР, і в четвертому підсумковому місці колективу була заслуга і перспективного новачка.
Протягом багатьох сезонів він незмінно виходив на поле у футболці під восьмим номером, і щоразу стадіон вибухав овацією, а вболівальники захоплювалися його філігранною технікою володіння м’ячем, а захисники команд-суперниць розгублено відступали перед фінтами, що виконувалися на високій швидкості.
Стримати Єременка практично було неможливо. Ось чому з легкої руки любителів футболу він отримав ще одне ім’я – Гаррінча (так у Бразилії називали всесвітньо відомого бразильського футболіста, офіційне ім’я якого – Маноель Франсіско дос Сантос; наприкінці 50-х – на початку 60-х років минулого сторіччя його вважали кращим крайнім нападником планети).
Більшість матчів у складі “Металурга” Віктор Єременко провів із капітанською пов’язкою. Він був не просто душею команди, а одним із найкращих її гравців, через якого здійснювався наступ. Бо за характером Єременко був природженим лідером.
Запрошували Віктора до київського “Динамо”, але роль дублера (в “основі” столичного клубу тоді відзначався вихованець запорізького футболу Віктор Серебряников) не могла його задовольнити.
Він повернувся в “Металург”, що став рідним йому, і разом із ним 1970 року виграв титул чемпіона республіки.
З таким послужним списком Віктор Іванович міг би здійснити блискучу тренерську кар’єру. Не судилося було. Як і багато непересічних футбольних особистостей, ще в роки активних виступів він поза полем був надто вже компанійським хлопцем, траплялося, припускався порушень режиму, які вкоротили його спортивне життя.
1969 року поведінка Єременка була предметом обговорення на засіданнях президії обласної федерації футболу. У підсумку – дискваліфікація на один рік. На щастя, умовна, інакше не був би “Металург” чемпіоном України в далекому сімдесятому…
Біографія Віктора Єременка чимось схожа на біографію того ж Гаррінчі, який помер у злиднях. Та хіба мало у нас спортивних зірок, які поза футбольним полем, гандбольним майданчиком чи легкоатлетичним сектором опинялися віч-на-віч зі своїми невирішеними проблемами.
В останні роки життя, вже будучи тяжко хворим, запорізький Гарринча знаходив моральну підтримку у тренерів ДЮСШ “Торпедо” (нині – обласна СДЮШОР).
На згадку про свого колегу і друга вони заснували меморіальний юнацький турнір, який щорічно проводився в Запоріжжі.
Пам’ять про найтехнічнішого запорізького футболіста всіх часів зберігають у своїх серцях і його колишні одноклубники.
Леонід Ключик: “Коли я дебютував у “Металурзі”, Єременко був капітаном команди, а Лукашенко – тренером. У 1970 році ми стали чемпіонами України, вибороли путівку в першу лігу.
Пригадую, як отримавши пас від Єременка, пробив по воротах, але далеко неточно. Реакція капітана така: “Ах ти, молодий! Що б я тобі ще раз пас віддав…”
Але варто було мені забити гол, як чую зовсім протилежне:
“Правильно, бий і не слухай нікого. Навіть на мої зауваження не звертай уваги”.
Прикро, звісно, що Віктор Іванович рано пішов із життя, в якому не знайшов себе після футболу. Це зараз футболіст ще не встиг по м’ячу вдарити, як у нього вже лежить диплом у кишені. Єременко ж не здобув вищої освіти, та й сімейні стосунки в останні роки життя складалися не гладко”.
Олександр Томах (як і Леонід Ключик, пліч-о-пліч виступав із Віктором Єременком в одній команді): – “Віктор Єременко – знакова фігура для всього запорізького футболу. Це був дійсно унікальний і непересічний футболіст.
Основною його відмінністю було те, що він прекрасно бачив поле. Крім уміння віддати гострий гольовий пас і вести гру як плеймейкер, мав серйозні бомбардирські якості.
Поруч із Єременком я програв приблизно п’ять років, і можу сказати, що такого різнобічного футболіста не зустрічав”, – підкреслив Олександр Олександрович.
Володимир Кочегаров: “На футбольному полі Віктор розумів кожного з нас, як то кажуть, з півслова. Трохи відкриєшся – і відразу ж отримуєш пас, причому під ту ногу, що треба. Таких футболістів зараз – раз, два і обчелся”.
Віктор Лукашенко: “Спасибі всім тим, хто зумів пробити (іншого слова і не знайдеш) пам’ятник Віктору Єрьоменку. Без збереження традицій не може бути успіхів у майбутньому. Ми з Віктором дружили сім’ями.
Наш девіз був таким: справі – час, потісі – година. Пам’ятаю, коли я вже був тренером “Металурга”, прийшов Єременко до мене із сім’єю в гості.
Я й кажу: “Ти дивись, Вітя, не захоплюйся спиртним, адже завтра тренування”. “Усе буде гаразд”, – відповідає. А наступного дня, пробігаючи повз мене під час розминки, шепоче: “Лука, я більше не можу”. “Наздоганяй!” – відповідаю. Усе-таки пересилив він себе, пробіг усю дистанцію…”
За матеріалами прес-служби ФК “Металург” (Запоріжжя) 2013 року. Фото з архіву Аркадія Копеліовича.
