У видавництві “Дніпровський металург” цього року побачили світ аж чотири твори відомого запорізького журналіста, гумориста і літератора Степана Рев’якіна. Це монументальна праця на 800 з гаком сторінок “Історія запорізьких в’язниць 1806-2016 рр.” та три невеликі, проте різноманітні за жанрами книжки: п’єса “Гуляще поле”, бувальщини та казки для дітей “Незвичайні пригоди” та збірка гумористичних творів “Українські лайдаки у пеклі”.
Можна лише привітати автора з такою плідним у видавничому сенсі роком. Єдине, що засмучує, – дуже невеликий наклад усіх видань [від 100 до 300 екземплярів].
Найбільшу увагу притягує, звичайно, солідне дослідження про місця позбавлення волі на теренах нинішньої Запорізької області [у тому числі, Запоріжжя та його попередника Олександрівська, а також Мелітополя, Оріхова, Бердянська]. Треба сказати, що жоден український регіон не має такої історико-соціальної розвідки.
Тема осередків утримання людей, що за різних причин та обставин зневажають закон та правопорядок, та їхньому там існування взагалі досить закрита та мало вивчена. Тому історія ям, погрібів [“холодних”], арештних будинків, тюремних замків, концтаборів, слідчих ізоляторів, виправно-трудових колоній викликає щонайменше. Ідею розповісти про них Степану Рев’якіну подав нині покійний директор музею запорізької міліції Анатолій Кайола та генерал-майор внутрішньої служби Володимир Тетерук. Це трапилося ще 2011 року.
Степан Дмитрович, сам колишній працівник правоохоронних органів, що має в творчому доробку дослідження “Історія запорізької міліції”, працював над архівними джерелами довгих сім років. І зробив, окрім іншого, кілька історично вагомих відкриттів. окрема, що точна дата спорудження Олександрівського туюремного замку – 1825 рік, а не 1839, як досі вважалося. А найстаріша в Олександрівській губернії Софіївська сільськогосподарська колонія в’язнів була створена не в 1928, а у 1921 році.
У книзі показано, як жили колись і тепер живуть, а то й доживають віку злодії, грабіжники, розбійники, вбивці. Хтось перевиховався, а хтось так і залишився нерозкаяним злочинцем.
Не секрет, що для правлячої верхівки місця позбавлення волі були надійним “сховищем ” для тих, хто не корився існуючій системі. І в книзі багато оповідається про долі політичних бранців та борців за свободу проти імперіалістичного, комуністичного та німецько-фашистського режимів.
Звичайно, автор не міг обійти увагою людей, які щоденно й важко, інколи з ризиком для життя працюють у пенітенціарній службі.
“Історія запорізьких в’язниць. 1806-2016 рр.” величезна, але Степан Дмитрович назбирав матеріалів ще на один солідний том. У нинішнє видання не увійшли розділи про тюремні жаргони, види та специфічні образи тюремного татуювання, багато фотознімків та документів.
Але треба сказати, що праця Степана Рев’якіна викликала величезну зацікавленість серед фахівців та співробітників Південно-Східного міжрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань та пробації Міністерства юстиції України [охоплює Донецьку, Дніпропетровську та Запорізьку області, центр – у місті Дніпро], які запропонували міністру юстиції Павлу Петренку ввести до навчальних програм поліцейських вишів факультативний курс, який спирався б на “Історію запорізьких в’язниць”. Міністрові ідея начебто сподобалася. Тож не виключено, що ця праця може отримати друге – доповнене та розширене видання.
Ганна Чуприна, фото автора
