- Чи лишається сьогодні кіно найголовнішим із мистецтв?
- Як провернути глядачів до сінематографу?
- Чого не вистачає як молодим, так і зрілим кінематографістам?
- Чи можливий переможець у змаганні кіна та «атракціону»?
Відповіді на ці та інші питання запорізькі прихильники десятої музи шукали на дискусії про формування національної та регіональної ідентичності через кіно та телесеріали. Дискусія за участі заслуженої артистки України Ірми ВІТОВСЬКОЇ, до якої долучилася і знана письменниця Ірен РОЗДОБУДЬКО, відбулася в один із днів Артфоруму, що тривав у Запоріжжі з 12 по 16 жовтня.
Занепад зупинила… війна
На початку розмови пані Ірма Вітовська нагадала, що українське кіно, досить потужне у 70-80-ті роки минулого століття, у 90-ті дуже потерпало через економічний колапс, і пізніше його традиції майже зійшли нанівець.
Під час кризи серед усіх мистецтв кінематографу велося, певно, найважче. Бо театр, наприклад, – більш метафоричне мистецтво, і талановитому режисеру інколи достатньо пари стільців, аби створити цікаву виставу. В образотворчому мистецтві художник працює наодинці з матеріалом. А в кіно потрібно об’єднати зусилля багатьох людей – сценариста, режисера, оператора, акторів, композитора, костюмера, різноманітних технічних фахівців, – для цього мають бути у наявності потужні ресурси.
Більше 20 років нашої незалежності їх дуже бракувало, і українські фільми, що з’являлися раз на два-три роки, за словами Ірми Вітовської, радше нагадували візити НЛО, ніж регулярний мистецький продукт. Крім занепаду власне кіноіндустрії, були втрачені й майданчики для демонстрації фільмів, особливо у маленьких містах і містечках.
Як не дивно, ситуація почала змінюватися на краще з 2015 року, коли держава почала вкладати у кіно кошти. “Війна, як не страшно то звучить, привела до тями політичне мислення про важливість власного інформаційного простору… Ми зараз говоримо про кіновиробництво, а не телевиробництво”, – зауважила пані Ірма.
За п’ять років український кінематограф відчутно зміцнів. З’явився пул молодих митців, вдячних представникам старшого покоління, яке втрималися в паузі й зуміли передати наступникам краще зі свого досвіду.
З 15 світових фестивалів категорії «А» [їх можна порівняти з олімпійськими змаганнями] Україна останнім часом була представлена на 14-ти, і з п’ятьох привезла нагороди. Це трошки нагадує диво, бо фестивалі – це про мистецтво, а не про шоу.
“Більшість українців не хоче знати про геноцид у Африці”
Як зробити, аби таких здобутків було більше і вони не здавалися випадковістю?
“Світ хвилюють теми, які б об’єднували, – вважає пані Ірма. – Наші фільми про подолання історичної амнезії важливі для нас, але чи будуть вони цікаві іншим?
Світ жорсткий, егоїстичний, і ми – не виняток. Більшість наших громадян не хоче знати про геноцид у Африці… Тож чи сприймуть, у свою чергу, на Заході картину «БожеВільні» режисера Дениса Тарасова [прем’єра відбудеться наприкінці 2022 року – ред.], де я нещодавно відпрацювала?
Її сюжет пов’язаний з психіатрією, яку застосовували для “лікування” дисидентів у 70-х роках минулого століття… Але обрано такий сценарний хід: головним героєм є молода людина, яка слухає західну музику [це до деякої міри асоціювалася з дисидентством – ред.]. Музика об’єднує багатьох, герой стає цікавим для покоління, і таким чином ми виходимо на тему свободи/несвободи, яка важлива для західного світу”.
Актриса навела приклад і фільму «Мої думки тихі…» режисера Антоніо Лукіча,
Теми взаємин мами й сина, еміграції, життєвого вибору по-різному, але однаково успішно «вистрілили» у різних країнах.
Фестивальні фільми відрізняються знахідками у кіномові, яка швидко міняється, і пересічному глядачу може «не зайти». Вкладені у такі картини кошти повертаються дуже довго, якщо повертаються взагалі. Фільми ж для дозвілля не мають на меті фестивальну історію, в них зовсім інші завдання.
Є фільми, є атракціони…
Пані Ірма нагадала слова видатного режисера Стівена Спілберга: “Є фільми, а є атракціони. Я знімаю і те, і інше”. В обох жанрах знаний митець створює однаково якісні стрічки, – спираючись на потугу американської кіноіндустрії. В Україні ж ситуація докорінно інша. Стагнацію у кіноіндустрії досі не подолано, і наразі держава робить ставку на розважальний контент, котрому якості бракує.
“Можливо, це робиться для того, аби повернути у кінотеатри молодь? – міркує Ірма Вітовська. – Окей. Але плакатів уже вистачає… Для складної історії про цікаві персонажі потрібен режисер. Молоді ще не зовсім дозріли, а середні-старші не встигли знову «набити руку». І звичайно, точкою відліку кожної якісної картини є класний сценарій”.
“Сценарій, сценарій і ще раз сценарій! – продовжує розмову письменниця Ірен Роздобудько, яка створила їх для українського екрану чимало. – У тому числі для телевізійних серіалів. На них відчувається великий голод, але останнім часом автору паралельно “обрізають крила”.
Мені цікаві мудрі персонажі. І несподівані… Одна жінка в 50 років – дівчинка, а інша й у 18 – стара баба… Та коли пропонуєш продюсерам не юних героїнь, вони питають: а хто це буде дивитися?
У замовників – якийсь свій набір характерних рис «героїв нашого часу». Наприклад, два роки тому мені запропонували зробити сценарій за моїм романом «Тут і тепер». Спочатку замовили розробку на вісім серій, потім на чотири… Потім їх не задовольнила кількість героїнь… Я хочу створити теплу розповідь, щоб там не було зон, жахливих подруг. Та продюсерів це, мабуть, не зовсім влаштовує, і вони досі вирішують долі персонажів”.
Телеіндустрія мала би підносити акторів до кіно
Телевізійні серіали, їхня боротьба/співіснування з кіно стали окремою темою розмови. На думку Ірми Вітовської, яка має багатий досвід роботи і в розважальному, і у високому жанрі, телеіндустрія мала би підносити акторів до кіно. Вона ж до недавнього часу робила впізнаваними не артистів, а персонажі. Саму пані Ірму довго називали Лесею [на ймення героїні першого україномовного сіткому «Леся + Рома» режисерів Олександра Даруги і Олександра Богданенка – ред.]. І хоча в останні роки з’явилися достойні багатосерійні телевізійні стрічки, як, наприклад, «Спіймати Кайдаша» Наталки Ворожбит, «Перші ластівки» Валентина Шпакова, «І будуть люди…» Аркадія Непиталюка, орієнтація на розважальність без особливого занурення у характери персонажів переважає.
“Телебачення – це як бігові лижі, – каже Ірма Вітовська. – Воно гарне для тренінгу. Кіно ж можна порівняти з гірськими лижами, які потребують більшої майстерності. Воно піднімає інтелектуальний рівень, запускає процеси головного мозку. Коли ковтнеш справжнього кіно, відчуваєш величезну втіху.
Тільки в кіно ти можеш дати репліку сосні… Мені подобається, коли у ньому багато мовчання… Дуже поважаю колег-кіноакторів, які жертвують коштами і медійністю від телебачення заради ролей у великому кінематографі”.
Диспути з бабусями просто неба – це кайф!
До речі, попит на українські фільми є. Це показав досвід Національного туру «Кіно просто неба», який був реалізований влітку 2021 року Благодійним фондом «МХП-Громаді» у партнерстві з Асоціацією «Сприяння розвитку кінематографа в Україні – Дивись українське!» та за підтримки ДержКіно України.
У червні-вересні поточного року амбасадори проєкту Ірма Вітовська, Богдан Бенюк та Ахтем Сеітаблаєв брали безпосередню участь у промотуванні проєкту та відкритті кінопоказів на локаціях туру десятьма областями України.
12 кіновікендів, 43 події, сеанси з 12-ма повнометражними та 26-м короткометражнами фільмами зібрали близько 50 тисяч глядачів у населених пунктах, де немає стаціонарних кінотеатрів.
У спеціальному кіномобілі був прекрасний екран, на якому демонструвалися кращі стрічки останніх років. “Ми не везли картини, які йшли по телебаченню. У переліку були стрічки, які не потрапляють у масовий етер – просвітницькі, про національну спадщину, контраверсійні сторінки історії.
Громади самі обирали з пропозиційного листа, що хочуть дивитися. А після переглядів відбувалися диспути з бабусями – і це був справжній кайф”, – поділилася враженнями пані Ірма.
На думку Ірми Вітовської, телебачення могло би підставити плече кінематографу не лише у піднесенні акторів. Продюсерські команди могли б, наприклад, робити історичні реставрації за форматами ВВС, і тут у нас тем для інтригуючих сюжетів, де актори могли б розвернутися на повну силу – просто поклади. Але для цього потрібна відповідна державна політика…
…Що може вдіяти митець? Творити, аби нащадки згадували про нього з повагою.
Ганна ЧУПРИНА, фото з АртФоруму та з відкритих джерел
Довідково:
Національний тур «Кіно просто неба» отримав нагороду Глобального договору ООН Partnership for Sustainability Award 2021 в категорії «Суспільство».
На конкурсі 2021 року розглядалось понад 100 проектів-претендентів з країн Східної Європи. В рамках конкурсу відзнаку отримують проєкти та компанії за значущі досягнення у просуванні ідеї сталого розвитку та приклади соціально-корисного партнерства.