Ірма Вітовська: “Бездіяльність – найстрашніший гріх…”

Зима дуже довго не хотіла відступати, періщив «морозний» дощ, та Мистецька весна у Запоріжжя прийшла. Її потужно розпочала відома українська акторка театру та кіно, заслужена артистка України, продюсерка, громадська діячка Ірма Вітовська.

Ірма Вітовська бувала раніше у нашому місті – зокрема, під час загальнонаціонального благодійного туру вистави «Допомогти так легко, або Звідки беруться діти» (постановка Віталія Малахова за п’єсою Анатолія Крима). У серпні минулого року вона взяла участь у Мистецькому форумі. За її словами, на Хортиці у неї відкрилися сакральні чакри, а Дніпро саме тут прозвучав Борисфеном. Тож нинішній візит був не випадковим.

Творчі зустрічі в Мистецькому просторі «Інтуристу», на яких побували шанувальники і діячі високої штуки, представники освіти і науки, бізнесу та влади, подарували радість спілкування з акторкою, чиї харизматичність та шарм просто магічні, і змусили замислитися над серйозними речами – змінами у світоглядній парадигмі, формуванням громадянського суспільства і яким ми хочемо бачити наше майбутнє.

Мистецтво не виховує, а провокує на дії

Пані Ірма ділилася зі співрозмовниками думками, до яких останнім часом «дозріла». Тим, що болить їй сьогодні, і до чого вона причетна як особистість.

“…Людство багато століть залишається незмінним. У кожній формації є творці, руйнівники та споживачі. І саме митці на якомусь етапі стають руйнівниками у високому сенсі, що не дають суспільству застоятися і провокують сталу систему споживачів на зміни.

Зараз спільно з IT-фахівцями і художниками ми міркуємо, чи можливо створити методику для дитячих садочків, як впустити на екран візуальне мистецтво. Аби в школі діти вже відрізняли Караваджо від Леонардо да Вінчі”.

Ірма Вітовська визнає, що наразі арт-хауз для більшості є невідомим. Але через художні прийоми можна працювати з дуже складними темами – у цьому актриса переконалася на власному досвіді. Наприклад, виставу «Сталкери» режисера Стаса Жиркова [за п’єсою сучасного українського драматурга Павла Ар’є «На початку та наприкінці часів»] у дещо байдужих до українських больових точок Харкові та Одесі публіка сприймала, не приховуючи сліз.

Фрагмент з цієї вистави у запису побачили й запорізькі глядачі. Ірма Вітовська виконує роль 87-річної баби Прісі, живого свідка Голодомору та фашистської окупації, що мешкає з дивакуватою донькою та хворим онуком у чорнобильській зоні. Сценічне перетворення молодої чарівної жінки на гротескну постать, яка миттєво переходить від побрехеньок до трагічних міркувань, неймовірне.

“Людина-кульбабка без пам’яті не створить нічого”

За словами акторки, театр – це перевтілення, а кіно – повне розчинення. Ту ж героїню, але в зовсім іншій інтерпретації та ще з більшою віддачею пані Ірма зіграла у містичному трилері «Брама» [режисер Володимир Тихий], який знімали безпосередньо під Чорнобилем.

“Інколи питають: чи не цинічно організовувати тури до Чорнобиля? – розмірковує Ірма Вітовська. – Мені здається, це те саме, як питати про екскурсії до Бухенвальду чи Освенціму… Дивлячись із якою метою туди їхати. Якщо зробити селфі на фоні пічних труб чи саркофагу – це ницість. Але щоб зробити запобіжник на майбутнє – це зовсім інша справа. Бо людина-кульбабка без пам’яті не створить нічого”.

Мамин батько актриси Борис Овсієнко – з Полісся, що найбільше постраждало від аварії. Саме там, побачивши мотузки – рештки рушників, які поліщуки колись традиційно зав’язували на цвинтарних хрестах, – вона осягнула усі масштаби катастрофи регіону і зрозуміла, навіщо погодилася на виснажливу роботу у фільмі. Бо вісім днів поспіль, а після тижневої перерви – ще вісім днів їй доводилося вставати о третій ранку, о п’ятій починати тригодинний грим, який вона «носила» цілий день. Нічого не ївши, лише п’ючи воду через трубочку…

«Брама» демонструвалася на міжнародних кінофестивалях у Таллінні [Естонія], Відні [Австрія], Тромсе [Норвегія], Порту-Алегрі [Бразилія]. У 2018 році Ірма Вітовська за роль баби Прісі отримала кінопремію «Золота дзиґа» [Другу «Золоту дзигу» актриса отримала у 2019 році за роль Мами у фільмі «Мої думки тихі» режисера Антоніо Лукіча].

“З Одеси «бандерівець» їхав з торбами в’яленої риби”

Ще одним прикладом потужного впливу мистецтва на світоглядні «аксіоми» є інша вистава режисера Стаса Жиркова за п’єсою Павла Ар’є «Слава героям», у якій пані Ірма виступала креативною продюсеркою. Сценічна історія двох ветеранів – УПА та Великої вітчизняної війни, – яких доля зводить в одній лікарняній палаті, – стала 2016 року копродукцією київського театру «Золоті ворота» та Івано-Франківського національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.

Представники двох сил, уособлених акторами різних театрів [радянського ветерана грає киянин Дмитро Рибалевський, а ветерана УПА – франківець Олексій Гнатковський], через зіткнення життєвих переконань, досвідів, стереотипів, доходять до істини, що світ не чорно-білий; кожен із нас однаково переживає біль, радість, смуток, приниження; а людськість і людяність перебувають поза політичними штампами…

До продюсерства цієї вистави актрису спонукало бажання примирити історію в собі і нас усіх. Один дідусь пані Ірми воював у радянській армії, а другий підлітком був зв’язківцем в УПА.

“І як я маю їх ділити? Кому надати перевагу? – питає Ірма Вітовська. – Тому вважаю, що маємо примиритися між собою. Коли не пробачити, то хоча б зрозуміти. Що, крім УПА, українці під час другої світової війни були в різних арміях – американській, німецькій, румунській, угорській, польській, – бо вони були громадянами тих країн. Їх не питали, чи хочуть вони йти воювати, чи ні…

Звичайно, між старими вояками, які ще залишилися в живих, важко будувати містки. А ось між їхніми нащадками це можливо”.

Після успішної прем’єри «Слави героям» у Києві та Івано-Франківську [прикарпатці зрозуміли правду радянського ветерана] у 2016 році виставу повезли до Одеси. “На початку я перелякалася, що глядачі нас поб’ють за бандерівця, – згадує Ірма Вітовська. – Та з Одеси Олексій Гнатковський і Дмитро Рибалевський їхали з торбами в’яленої риби та інших смаколиків з Привозу, які подарували їм вдячні глядачі. Мабуть, через пережитий катарсис, – у тому числі від драми, що обидва герої стали нікому непотрібними…”.

З 2016 року змінилося кілька міністрів культури, кожен із яких обіцяв допомогу у показі цього проєкту в інших південно-східних регіонах, мешканці яких мають найбільше упереджень щодо воїнів Української повстанської армії. Але віз і нині там. Чому? Адже кожен щиро хотів це зробити. Мабуть, не встигали… Може, цього року ситуція зміниться, і, зокрема, запоріжці зможуть побачити “Славу героям”? Дуже сподіваємося!

“Не відхрещуюся від розважального жанру”

Патріотизм та мова для актриси – не порожні слова. Пані Ірма родом з Івано-Франківська, але до 19 років природньо спілкувалася російською. А потім, зберігаючи повагу до усіх національностей, чия кров нуртує у її жилах, свідомо обрала українськість.

У її пропагуванні вона не цурається жодних жанрів, в тому числі розважальних. І досі з теплом згадує перший україномовний сітком «Леся+Рома» [2005-2008, режисери Олександр Даруга, Олександр Богданенко, сценарій Григорія Ховраха], де зіграла головну роль.

То був модний продукт, у якому українська зазвучала в устах не занедбаного «колгоспного села», а досить успішних урбаністичних українців. Через дозвіллєвий формат, який добре «зайшов» і в Донбас, і в Севастополь, митці переконалися, що усе готове для власне національного телевиробництва – і база, і люди. А українська – це мова не архаїки чи протоколу, вона вільно почувається в усіх просторах.

“Наші громадяни ніяк не можуть повірити, що ми – переможці”

Ірма Вітовська вважає, що патріотизм починається зі знання своєї малої батьківщини – чому так чи інакше називається село, місто, річка, гори. Бо неможливо полюбити те, чого не знаєш. А коли людина досягає чогось у житті, то має вкладатися у місця, звідки вона родом. Бо бездіяльність – великий гріх. Тож «Слава героям» – не поодинокий проєкт з театром її рідного Івано-Франківська. Були ще роль Гертруди в неоопері жаху HAMLET (режисер Ростислав Держипільський, переклад Шекспіра зробив Юрій Андрухович, композитори Роман Григорів та Ілля Разумейко), участь у благодійній виставі «Оскар і рожева пані» (постановка Ростислава Держипільського за книгою Еріка-Емануеля Шмітта) тощо.

Особливо турбує актрису те, що українська держава мовчить про наші досягнення.

“В той час, коли Росія є агресором в очах усього світу, це не заважає їй через численні засоби комунікації пропагувати свою культуру, – міркує пані Ірма. – В Україні ж власні громадяни через брак позитивної інформації ніяк не можуть повірити у те, що ми переможці. А пишатися є чим – у науці, культурі, спорті”.

Як «мертві» горщики можуть стати «рідними»

На думку Ірми Вітовської, рівень «реактивності» українців на глибинні проблеми залежить, крім іншого, ще й від культурного фону того чи іншого регіону. Його поліпшенню можуть багато посприяти місцеві ініціативи, котрі могли б використати новітні технології.

Зараз є широка база для реставраційних чи конструкторських театрів. Актриса розповіла, що бачила замок Гамлета у… 3D-кубі. І висловила мрію побачити такий 3D-куб на Хортиці. Де за 40 хвилин можна було б, наприклад, познайомитися зі сторіччями історії костюма в людях. Тоді б експоновані на Січі «мертві» горщики стали б для відвідувачів рідними та близькими.

Пані Ірма згадала також проєкт Вишгородського історико-культурного заповідника (ВІКЗ) «Історико-культурна спадщина Вишгородщини: QR-кодування, моніторинг, апробація й популяризація», в рамках якого заплановано оснастити QR-кодами 22 визначні об’єкти Вишгорода та району. Національний заповідник «Хортиця» теж міг би стати об’єктом такого дослідження.

І «Весна на Заречной улице» могла би мати продовження…

Той, хто має вуха, – нехай почує!

Ганна ЧУПРИНА, фото з відкритих джерел

Довідково

“Мистецька весна з Ірмою Вітовською” відбулася завдяки громадській платформі “Запорізький Медіа Центр” і партнерству готелю “Інтурист”