Таких різнопланових, чарівних та успішних особистостей, як Ірен Роздобудько, в українській культурі небагато. Авторка двох поетичних збірок, трьох десятків романів, більше десяти кіносценаріїв, ілюстраторка книжок Леся Танюка, Лариси Масенко, Елеонори Соловей, а ще колишня заступниця головного редактора в журналі «Наталі» і головна редакторка у журналі «Караван історій. Україна», теперішня викладачка сценарного мистецтва в Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені Карпенка-Карого, пані Ірен зачарувала відвідувачів «Мистецького Форуму» в Запоріжжі позитивною енергетикою.
Зустріч з шанувальниками Ірен Роздобудько почала словами: “Я люблю бути веселою і смішною!” І щиро та відверто відповідала на численні запитання.
Сірі костюмчики під сірі очі – викапана Ірен Форсайт
«Золотого» дитинства в пані Ірен не було. У рідному Донецьку вона перебувала у своєрідній «самоізоляції»: у вільний час частіше бігала з хлопцями по балках, ніж гралася ляльками, а в школі мала назвисько дивної дівчинки. Почасти через незвичне ім’я.
Ірен – то не творчий псевдонім. А результат консенсусу між батьками.
“Мама була вагітна мною, та весь час конфліктувала з татом. Бо він був закоханий в іншу жінку… – героїню роману Голсуорсі Ірен Форсайт, – посміхаючись, розповідає письменниця. – Мама дуже ревнувала, і врешті вирішила дати мені це ім’я, аби Ірен завжди була в тата під рукою, і він не шукав іншої. Мої сірі очі «підійшли» під образ, а сірі костюмчики, що я носила все дитинство, його доповнювали. Ця історія допомогла пізніше в університеті – викладачі від неї мліли”.
У дитинстві Ірен Роздобудько була абсолютно російськомовною. Перші поетичні збірки теж були написані російською. По закінченні університету пані Ірен ще кілька років працювала в рідному Донецьку журналісткою. А у 1988 переїхала до Києва, влаштувалася коректором до часопису «Сучасність» і рік… мовчала. Чому?
“Від української роги на голові у мене не виростуть”
На думку Ірен Роздобудько, людина має самоідентифікуватися, визначитися з життєвими пріоритетами до 22 років. Для неї цей процес почався у десятому класі, коли вона з подивом дізналася, що її бабуня була вчителькою… української мови та літератури.
“Якщо для когось у 16 років найважливішими були перший поцілунок чи модна сукня, то переді мною шалено постало питання: хто я? звідки? Чому не знала, що моя сім’я пережила голодомор та розкулачення? А коли почала працювати у «Сучасності», зустрілася з Іваном Дзюбою, Євгеном Сверстюком, іншими видатними українцями. І мовчала, аби досконало опанувати мовою і говорити так, як вони”.
Її перехід на українську був свідомим, викликаним спротивом несправедливості, любов’ю до власних коренів і бажанням бути на стороні слабшого. “Я сказала собі: від того, що я говоритиму українською, роги на голові та хвіст у мене не виростуть. Я ж не дурніша за інших, аби її не вивчити. Ну, і були амбіції: не тільки говорити, а й писати українською книжки. Так, аби люди не помічали, якою мовою вони їх читають”.
Донбас лишається больовою точкою
Амбіції виявилися не порожніми. У доробку Ірен Роздобудько – романи усіх жанрів та стилів, від детективів та трилерів до дитячих книжок, які залюбки розкуповуються вдячними читачами.
На питання «МИГа»: “Якби Вам довелося писати фентезі про майбутнє Донбасу чи України загалом, ви обрали б утопію чи антиутопію?” – письменниця відповіла: “Коли я пишу, то не задумуюся над жанром, хоча одним із улюблених є політична сатира. Всі твори так чи інакше є утопіями чи антиутопіями, фантазіями, заснованими на реальності. Може, я все життя пишу фентезі?
Щодо Донбасу… він лишається моєю больовою точкою. Так само як і Крим. Мій новий роман називається «Фаріде» – це апокриф з життя кримських татар”.
Ірен Роздобудько призналася, що може писати водночас кілька творів – зараз розпочато сім, написаних до 50-60-ї сторінки. “Не раджу так робити іншим, але коли у житті щось відбувається, я просто не можу мовчати!”.
“Збій в програмі – це нормально”
Трапляється, що її починають турбувати герої, які наче передбачають майбутні події. Так вийшло з персонажами одного з найвідоміших романів Ірен Роздобудько «Гудзик». “Вони якось прийшли до мене і питають: що ти з нами робиш? Мене залишила в психушці, іншого доправила до Америки. А ми ще не все в цьому житті зробили”. І ось під час Майдану та початку війни вони зустрілися в точці, де мали, і я могла про це говорити. Так з’явився «Гудзик-2. 10 років по тому»”. Зараз в пані Ірен на підході «Гудзик-3», в якому герої продовжують пошуки себе у своїй країні.
Теперішній час для письменниці – «збій в програмі». “І це нормально, – міркує пані Роздобудько. – Це крен, який ми можемо виправити. У кого в голові є клепка і трохи душі – маємо знову підійматися. Україна була, є і буде, нікуди не дінеться, та маємо їй допомогти, бо це наша земля.
Як зрозуміти, чи на своїй землі ти живеш? Є такий лакмусовий папірець: наша земля – та, якій ми віддаємо. Себе, дітей… За кордоном ми хочемо брати – шмотки, розваги, здоров’я… Батьківщині ж віддаєш – хочеш чи не хочеш, а коли хочеш, то ще краще”.
“Не люблю, коли мене сватають!”
Що таке щастя? Пані Ірен задумується. “Гармонія всередині і ззовні. Стан ембріончика… Тобі тепло, ти захищений, ти плаваєш. Це дуже короткі періоди”.
А співрозмовники цікавилися і більш конкретними визначеннями. Наприклад: як багато років зберігати щасливий баланс у творчій родині, де дружина – письменниця, а чоловік Ігор Жук – фізик, вчений, та ще й бард?
“Я не дужу вас засмучу, коли зізнаюся, що мій теперішній шлюб – вже третій? – посміхнулася пані Ірен. – Але можу запевнити, що після 45-ти років – кохання є! І не тільки після 45-ти. Це була зустріч, до якої ми йшли все життя”.
Дев’ятикласницею Ірен під час перегляду документального фільму «Сім кроків за горизонт» видатного документаліста Фелікса Соболєва почула пісню про вітрила, яку співав хлопець, прізвища якого вона не запам’ятала. По багатьох роках, після другого розлучення, ходила якось по квартирі і слухала щемливу пісню Ігоря Жука «Адам і Єва», від якої їй хотілося скрикнути, як Асолі: “Я тут! Я тут!!!”
До речі, подруги не один раз казали їй: “Жук – це ти, тільки в чоловічій подобі”. “Він співає про тебе! Що ти тут сидиш?!” – і пропонували познайомити з бардом.
“Не люблю, коли мене сватають!” – відповідала пані Ірен. І лише коли дізналася, що в пана Жука є цікава стрічка Еміра Кустуріци, якої не було в її колекції, погодилася на зустріч. Ігор Жук виявився ще й знавцем творчості Олександра Гріна, а пані Ірен вихована ж на «Багряних вітрилах»…
“Ми разом 12-й рік. Подруги жартують, що мені дістався експериментальний ексклюзивний примірник чоловіка. Та річ у тім, що мені настільки хочеться робити все для нього, а йому – для мене, що ми просто не можемо посваритися”.
«Антистресовий рецепт» від Ірен Роздобудько
Здається, пані Ірен непідвладна стресам. Але до щасливого шлюбу твона не завжди випромінювала оптимізм. “Якби ви знали, скільки фігні було в моєму житті… Коли просто… як стоїш перед проваллям…” – зітхнула письменниця на захоплення однієї з шанувальниць її позитивним світосприйняттям. Але секретом боротьби зі стресами поділилася.
“Пригадайте мелодію, якою захоплювалися в юності.. Я дуже люблю Моцарта, Особливо його «Лакримозу» з «Реквієму». Але найкраще мені допомагає пісня Андрія Макаревича «Бывают дни, когда опустишь руки…», яку я чула на концерті у 15-річному віці, У вас це буде, звичайно, ваша власна пісня. Знайдіть її в Ютубі. Спочатку підспівуйте, а тоді кричіть! Я, наприклад, інколи кричу:
“И пусть! Сегодня! Дней! Осталось! Мало!,
И выпал! Снег!, И кровь! Не горяча!.
Я! В сотый! Раз! Опять! Начну! Сначала!,
Пока! Не меркнет! Свет!, Пока! Горит! Свеча!”
Згадую, як коливалася тоді з підібганими ногами, затиснута серед натовпу, і начебто розв’язується якийсь вузлик… І стрес відступає. Бо життя одне, коротке, прекрасне, і воно ваше”.
Ганна Чуприна, фото автора, FB-сторінки ArtForum та з відкритих джерел
