Лекція «Запорізькі журналісти у вирі історичних подій», яку провів 23 жовтня в.о. директора ВІАМЗ «Садиба Попова» Валерий Стойчев у Центрі журналістської солідарності Запоріжжя, матиме продовження.
Архівні матеріали щодо появи перших періодичних видань в Олександрівську, причетні до цього особистості, примірники перших олександрівських газет, їх тематика, рубрики та заголовки, а також історичні реалії, які отримали відбиток на газетних шпальтах, зацікавили запорізьких журналістів.
«Запорізькі журналісти у вирі історичних подій» – вже третя лекція, яку готує для наших спілчан історик, журналіст Валерій Стойчев.
Розвідки на два сторіччя назад: про що писали тогочасні губернські газети?
“В епоху електронних ЗМІ завжди цікаво згадати, як все починалося, – розпочав він розмову. – Першими журналістами можна вважати неандертальців, які фіксували події в печерних малюнках, і через тисячі років до нас, нащадків, дійшла ця інформація”.
Пошуткувавши, Валерій звернувся до улюбленого жанру – на основі архівних документів проводити паралелі та аналізувати сучасні реалії життя.
В нашому регіоні журналістика розпочиналася під впливом імперської традиції [нинішня територія частково входила до Катеринославської, частково – до Таврійської губернії].
Таким чином до Олександрівська, попередника нашого Запоріжжя, надходила місцева преса – «Таврійські» або «Катеринославські губернські відомості». З їх сторінок подавалася офіційна інформація щодо законів, податків, публіковалася хроніка імператорського життя.
До скасування кріпосного права у оцих газетах публікували б’яви про продаж кріпаків та розшук таких, що втекли від своїх власників, пізніше оголошення про продаж закладених маєтків.
“Тож, до кінця XX сторіччя у нас були лише губернські газети та іноді потрапляла преса державного загальноросійського значення”, – розповів, демонструючи архівні фото тогочасних газет, Валерій Стойчев.
Контроль за приватними виданнями та “так звані журналісти”
Та у другій половині XIX – на початку XX сторіччя розвиток отримала так звана приватна преса. “Вона була відносно приватною, бо була повністю контрольованою органами державного нагляду”.
Тогочасні журналісти були прокоментовані Валерієм, як “так звані журналісти”, бо на той час це могла бути будь-яка людина, здатна написати хроніки подій. Тож, цим займалися переважно вчителі, або рекламні діячі, які мали розповсюдити потрібну інформацію.
Торгові агенти, комівояжери презентувати рекламний продукт, і знаходили таким чином дорогу до клієнта.
Хайп та пліткарство були популярні завжди
На початку XX сторіччя розвивався такий жанр, як хроніка: подача «смажених фактів» [ нині це називається хайпи], злочини, крадіжки, пожежі…
Модним стала інформація «із залу суду», адвокатські хроніки.
“Приватне життя тогочасної еліти – багатіїв, купців – було достатньо закритим, – розповів Валерій. І тому коли через судове розслідування щось ставало відомим, спливали неймовірні факти, які одразу ставали темою для обговорення по всьому місту та навіть регіону. Інформація про те, що купець постав перед судом за те, що вкрав чужу дружину, чи про те, що якась мати продала за три рублі свою дитину – такі випадки траплялися на той час – публікувалася та ставала приводом суспільного обговорення та пліткарства”.
Теми були іноді неочікувані. Збираючи матеріал щодо повітового міста Мелітополя, Валерій побачив заголовок, що свині мільйонера такого-то бігають вулицями міста. І це стало подією не тільки повіту, а й губернії.
Газети не могли вилаватися українською мовою
За часів царату газети були лише російськомовними.
Видавнича справа – дороговартісна. З появою приватних видань міський голова мав надати губернатору про людину, яка хоче видавати газету, всю інформацію щодо перевірки даної особи.
Ця практика посилилася, бо початок XX сторіччя – це посилення боротьби проти царату, революціонери також доносили свої ідеї через листівки, пресу. Тому російська цензура намагалася з цим боротися…
В Олександрівську на подібне звернення щодо створення інформаційного листка з рекламою була отримана обгрунтована відповідь: особа, що хоче створити газету, не відповідає критеріям.
У 1905 році планувалося видання щоденної газети «Украинское эхо». Та сама назва вже надавала сумніви, що цей проєкт можна буде реалізувати. Тогочасні події, японська війна, політика придушення національного спротиву не давала надії на реалізацію…
Далі буде…
Тож, під час спілкування 23 жовтня ми встигли охопити здебільшого дореволюційний період життя місцевої преси.
Роки революцій та Визвольних змагань, соціалістичного будівництва, а також часів Другої світової війни стануть темами подальших зустрічей та обговорень у Запорізькому відділенні НСЖУ.
Інеса АТАМАНЧУК, фото Дар’ї ЗИРЯНОВОЇ
ДОВІДКОВО
Цей матеріал став можливим завдяки проєкту «Голоси України», який є частиною програми SAFE, що реалізується Європейським центром свободи преси та медіа (ECPMF) у партнерстві з ЛЖСІ в рамках Ініціативи Ганни Арендт та за підтримки Федерального міністерства закордонних справ Німеччини. Партнери програми не впливають на зміст публікацій редакції та не несуть за нього відповідальності.
