Єдиний сеанс «Порцелянової війни» – ввечері, о 18.00. І про нього можна дізнатися у фоє кіноконцертного залу імені Довженка або на сторінці закладу http://dov.zp.ua/movie/2249/
У фоє я потрапила у пошуках правди: чи не торкнеться запланований ремонт у 4,5 мільйона гривень стін, оздоблених ще сорок років тому, у 1980-ті, непересічними розписами художниць Тамари Дружини та Галини Сапегіної, барельєфом на честь Олександра Довженка скульптора Олександра Жолудя, непересічними кованими елементами майстра по металу Медера (нагадайте мені його ім’я).
Запит на мистецтво й привів до мистецтва.
Добре, що за інформацією dov.zp.ua сеанси подовжено ще на тиждень, до 19 березня. І ввечері 13 березня, почекавши на потенційних співглядачів, я дочекалася молодої трійці з попкорном. На одну особу фільм не покажуть, попередили мене у касі. Треба, щоб було мінімум двоє. Нас виявилося четверо.
І ми подивилися.
З перших кадрів стрічки, яка представила Україну та нашу мученицьку війну в Лос-Анджелесі, на цьогорічному Oscar, в жанрі Feature and Short Documentary Nominations – розумієш, що маєш справу з твором мистецьким. Та починаєш гарячково шукати в інтернеті митців, які його створили, розуміючи, що жодне прізвище авторів тобі не знайоме.
З пізнаваного на слух – лише DakhaBrakha, чиїми голосами та ритмами оформлено весь фільм. І сацндтрек може стати й самостійним твором, до речі, бо музичний супровід «Порцелянової війни» бездоганно емоційний.
І ось, власне, про порцеляну. В інтерв’ю Суспільне Культура Слава Леонтьєв – виконувач одної з головних ролей та й режисер, разом із Бренданом Белломо, пояснює виникнення ідеї фільму так: “Наші з Анею роботи набагато більш відомі у США, ніж у нас. Ми працюємо для замовників з різних країн: від Японії до Тайваню, від Ірландії до Іспанії, але здебільшого це Сполучені Штати. Дружина Брендана – Аніла Сидорська (Aniela Sidorska) – наша продюсерка і креативна партнерка Брендана у всьому, і насправді авторка ідеї, і, можливо, авторка провідної частини сценарію цього фільму. Вона такий сірий кардинал, вона дуже не любить виставлятися, хоча вона зірка-зірка. Вона знайшла наші роботи і запропонувала нам залучитися з образами, що ми створюємо, до анімаційного розважального проєкту.
Це було за декілька років до повномасштабного вторгнення і цей проєкт потроху намічався. Ми почали товаришувати, і коли почалося повномасштабне вторгнення, Аніла і Брендан, знаючи, що ми ще й у Харкові, зателефонували нам запитати, чи ми живі, і взагалі, що відбувається, як нам допомогти, чим ми займаємося. І я обмовився, що Аня продовжує розписувати, що все живе. Я здебільшого зайнятий тим, що треную стрільців, тому що на той момент це був дуже гарячий з цього приводу момент. Я сам собі знайшов, скажімо так, цю роботу. Ми очікували, коли нас почнуть використовувати за призначенням. А по метро в Харкові сиділа територіальна оборона і вже ставалися нещасні випадки через те, що абсолютно непідготовлені люди отримали зброю. І Брендан з Анілею дуже обережно, дуже ввічливо запитали, чи не проти ми просто почати знімати те, що відбувається з нами і навколо нас. Зрозуміло, що ми не могли не пристати на цю пропозицію, бо навколо відбувалося абсолютно неймовірне, щось таке з казок, а не з документальних фільмів здебільшого…”
З того ж інтерв’ю отримала підкріплення власного відчуття, що фільм створений для американської авдиторії. Документальні зйомки, виконані відповідної якістю технікою, вражають і нас, українців, що поруі із війною. Та все ж уявити собі можливості вбивчого заліза неможливо, пока не побачиш їх на лінії вогню. Розтрощені будівлі Харкова [і це лише 2022-й], розбитий Бахмут [а наразі він виглядає містом-трупом] позбавляють від будь-якої ілюзії, що когось не торкнеться ця війна.
До речі, фільм виконав величезну дипломатичну місію: “Щойно фільм прозвучав, почалися проєкти, пов’язані зі скринінгом у Конгресі Сполучених Штатів, з Безпековою конференцією, що відбувалася вчора (7 травня 2024 року – прим. ред). Скринінгу в Конгресі Сполучених Штатів сприяла група сенаторів і їхні офіси. Цей скринінг був завбачливо розписаний у часі напередодні, за кілька днів до голосування, за результатами якого Україна отримала пакет фінансової допомоги від Штатів”.
Ще додам з інформації, оприлюдненої Славою Леонтьєвим: група DakhaBrakha надала доступ до усіх своїх записів, “щоб для фільму було обрано саме те, що треба. Між іншим, сплата за те, що було використано у фільмі, не переводилася їм, вона переводилася на підрозділи Збройних сил України. І це чималенька сума”.
Тим важливіше побачити фільм, в якому кожен навіть смертельно небезпечний кадр – якісний та переконливий.
Усього за 60 гривень на 18.00.
Там, у темряві залу, я записувала те, що встигала вхопити, боючись забути:
“Біженець – це равлик без мушлі”.
Поїхати, залишивши на війні рідну людину, – наче відрізати свою тінь…
На фронті гинуть художники, актори, музиканти… І люди, які могли народити художників… музикантів…
Інеса АТАМАНЧУК, за матеріалами https://suspilne.media/culture/742045-vazlivo-pokazuvati-cinnosti-te-so-rujnuetsa-intervu-z-reziserami-filmu-porcelanova-vijna/
фото авторки
