В цій книзі 36 історій. Це історії тридцяти шести квартир під’їзду, в який влучила російська ракета. Й обірвала життя мешканців: старих та молодих, одиноких та сімейних, таких, хто любить собак, та тих, хто розуміє котів. І забрала життя дітей – про це хочеться сказати окремо, бо остання запорізька, ще не записана трагедія відбирає сили навіть про неї думати…
Семирічний Макар Дорош загинув в ніч проти десятого жовтня в Запоріжжі, у будинку, де жив разом з двома старшими сестричками родини, тато якої недавно повернувся з російського полону…
Та треба про це писати! Кричати світові, що кожна українська квартира може нині стати могилою. Що загрожені кожен під’їзд, кожен дім. Що сотні домів вже перетворилися на скелети минулого. Що стерті навіть спогади про мешканців тих домів – бо не завжди залишається хтось, хто може згадати та розповісти…
Для 36-ти історій книги «Чи бачать небеса котів» Ольга Полевіна та Еліна Заржицька запросили авторів зо всієї стражденної України. В анотації книги на сайті видавництва Богдан вона представлена так: “36 квартир у під’їзді, в який влучила ракета. 36 родин, і безліч нездійснених надій, загублених доль, страчених життів. 36 авторів розповідають про будинок, подібних до якого так багато в усій Україні. Це – Реквієм по всіх, кого торкнулася війна”. Книга видана у 2024 році.
Долучилися до книги й запоріжці. Я вдивляюся в очі котика з оповідання Таміли Тарасенко «Останній дім кота Тимоша», квартира 143, та бачу, що в ньому живе душа родини, яка втратила житло та просить прихистку в іншому місті – разом із ним, чотирилапим.
І згадую порожні від туги очі людей, які на початку повномасштабного вторгнення їхали багатотисячним потоком через наше місто, не в силі обернутися, згадати та розповісти про свій покинутий дім. І знаю, що смерть від російської зброї знаходила людей й в квартирах, будинках, які прийняли їх – вимушено переселених [яке ж це сумне словосполучення!]. І люди гинули в квартирах разом із своїми котиками, легким майном у наплічниках, зі своїми рідними та й людьми, які їх прихистили.
Побут оповідання Олеся Барліга про квартиру 111 – «Ранок судного дня» – спочатку зачаровує неквапливим побутом, повільністю рухів літньої людини…
І смерть від ракети приходить так знанацька та миттєво, що ти не розумієш, читаючи, що трапилося. Наче падає з рук та розбивається на крихітні друзки склянка з рук. І ти миттєво усвідомлюєш, що це назавжди, що ніколи вже не повернеться форма, зміст та тепло знищеного разом із людиною її дома.
Читати важко. Читати треба.
Треба перекладати мовами світу, стукати у двері видавництв, у серця людей, які можуть вплинути на можновладців та політиків різних країн… Та й у серця людей, які мають зрозуміти: якщо не припинити війну, не загнати в лігво та не замкнути надійно у своєму людожерському середовищі вісйськових злочинців, …смерть може прилетіти ракетою у будь-яку квартиру будь-якого будинку, будь-якої країни світу.
Знову думаю про маленького Макара: “Господи, як, ну як?! Тато потрапив до полону, коли Макару було 4 рочки. Три роки! Повернувся, тішився. І – все.
Слів немає. Бідні наші діти. Кожного дня у нас гинуть діти. Ніхто, виходить, ніхто не може це припинити…
Я не можу навіть написати типу мʼяких хмарок тобі, дитино. Ну які хмарки?! Немає. Знищено. Вирвано з корінням. Загублені всі подальші ненароджені життя. Росія продовжує вбивати. У центрі Європи. І нічого…” – написала на своїй сторінці Zoya Kazanzhy, яка з блогерок стала письменницею, і своїм болісним текстом увічнила цю запорізьку трагедію.
Про це лячно думати. Та це варто знати. Про це треба писати…
Інеса АТАМАНЧУК, фото авторки.
Подяка Валентині БОТНЕР за увагу до книги та надії на її переклад
