Григорій Семенович Вуль зробив величезний внесок у розвиток запорізького футболу як гравець, тренер і функціонер.
З його ім’ям пов’язані й успіхи баскетбольної команди “Козачка-ЗАлК”.
Практично всі, кому пощастило близько знати і працювати з цією людиною, відзначали його чудові організаторські якості, професіоналізм, неординарну харизму і вміння працювати з людьми, знаходити підхід і досягати результату. ОСОБИСТІСТЬ з великої літери, ЛЕГЕНДА, чиє ім’я назавжди залишиться в історії запорізького футболу і баскетболу.
6 червня виповниться 10 років, як він пішов у засвіти ….
Вашій увазі інтерв’ю Григорія Семеновича Вуля від 2007 року до 70-річного ювілею.
– Спокійне життя не для мене, та воно й неможливе, якщо постійно перебуваєш на очах у майже мільйонного міста, – каже Григорій Семенович. Розумієте, я буквально приріс корінням до дівочого колективу з “Козачки”, вони для мене як рідні. Чи жарт, вісім років команда алюмінієвого комбінату завойовує чемпіонські медалі, і я знаю, з якими труднощами діставалася кожна. Та що нагороди! Хіба можна порівняти їх із гравцями, кожна з яких вимагає до себе пильної уваги, часом допомоги в життєвих проблемах.
– Григорію Семеновичу, кажуть, ваша улюблена цифра – трійка – навіть на номері власного сріблястого “Мерседеса” є?
– Адже я по життю трієчник! (посміхається). Та ні, не в сенсі навчання, там завжди був порядок, а ось у “Металурзі” всі роки грав на позиції центрального захисника з трійкою на футболці. Звідси і любов: навіть цифру грішно зраджувати – не те що людину.
– Немає сумніву, роки у футболі – найпам’ятніші. Розкажіть про це.
– Адже я м’яч у руки вперше взяв ще в довоєнні роки. Батько грав за команду селища Новогорлівка, яке потім стало Горлівкою. Пізніше, коли навчався в школі, виступав за дорослу команду коксохімзаводу – і не тільки з футболу, а й волейболу. Часом моя майка не встигала висихати від поту. Грав навіть у дублі донецького “Шахтаря”.
Але подальшу мою долю якоюсь мірою визначив Юра Розенко, з яким ми грали в мелітопольському “Буревіснику”, запорізькому “Металурзі”. Він і зараз працює тренером з футболу в запорізькій футбольній СДЮШОР “Космос”.
– Пам’ятаємо, в ті роки футбол гримів у Мелітополі.
– Ще й як! Там був завзятим уболівальником ректор інституту механізації та електрифікації Дмитро Абрамчев. Він нас і запросив до себе. У 1958 році наша команда виграла зональний турнір першості України, не програвши жодного матчу, за різниці м’ячів – 45:5! Ми навіть до Бельгії на чемпіонат Європи серед студентів їздили, де під керівництвом Петра Тищенка фінішували на третій сходинці п’єдесталу.
– А як потрапили в “Металург”?
– У листопаді того ж року запоріжці грали вдома товариський матч з армійцями Москви. Наставник “Металурга” Віктор Пономарьов, за порадою Йосипа Малкіна, вирішив подивитися на Григорія Вуля і Віллі Тамбовцева. Та гра завершилася – 2:2, і обидва м’ячі забив, на жаль, уже покійний Тамбовцев. Так нас залишили в Запоріжжі, щоправда, з боєм – питання вирішувалося тільки через обком партії.
– Але Мелітополь став пам’ятним для вас не тільки футболом?
– Натякаєте на те, що в черешневій столиці я зустрів свою половинку – Ларису, яка стала вірною супутницею на все життя і подарувала мені двох синів – Ігоря та Олега?
– Напевно, пам’ятний і 1960 рік, коли “Металург” став чемпіоном України?
– Так, ми були четвертою командою в республіці – київське “Динамо”, “Шахтар”, харківський “Авангард” виступали в класі “А”, а одразу за ними починався клас “Б”, на чолі з “Металургом”. Ми навіть перехідні матчі з “Шахтарем” грали за право виступати в групі найсильніших.
Досі не можу забути, як нас зустрічали на залізничному вокзалі в Запоріжжі після повернення з Києва, де ми перемогли миколаївський “Суднобудівник” і стали чемпіонами. Оркестр, море людей, квітів, а в нас – сльози на очах.
– Якісь преміальні за той успіх належали?
– Про гроші тоді люди думали менше, ніж зараз – життя було інше. Хоча, уявіть собі, автомобіль ЗІМ коштував чотири тисячі рублів. Так, були призи, але нами рухав патріотизм.
– Знаємо, дехто з ваших численних вихованців досі “пилять” на футбольних газонах.
– Та ні, таких залишилися одиниці. Хіба що воротар Ілля Близнюк, який виступає в російській Прем’єр-лізі за “Ростов”, може, ще хтось. А ось Олег Лутков, Роман Бондаренко, Олександр Нефьодов, Юра Маркін, Ігор Лучкевич, Олексій Антюхін, інші хлопці – хто раніше, хто пізніше – вже повісили бутси на цвях.
Із вдячністю згадую і роки, коли працював у запорізькому “Торпедо”, що народилося багато в чому завдяки Степану Кравчуну та Олексію Бабуріну. Шкода, що цю команду потім загубили, але зовсім інші люди.
– Сьогодні у вас сфера діяльності дещо інша, але все ж спортивна…
– Повірте, працювати в “Козачці” нелегко, особливо коли в Києві, а тепер ще й у Дніпропетровську намагаються відібрати в нашої команди чемпіонські медалі. Будемо битися…
…Уже завтра у “Козачки-ЗАлК” чергове серйозне випробування – перший матч із “Дніпром” за золоті медалі. Як і завжди, очолювати нашу команду буде Григорій Семенович, людина, яка все своє життя присвятила вихованню молоді.
Григорій Семенович Вуль. Народився 25 квітня 1937 року в Донецькій області.
Закінчив машинобудівний і педагогічний інститути Запоріжжя.
Футболіст універсального плану, Григорій Вуль з однаковим успіхом міг зіграти в амплуа і крайнього захисника, і стоппера, і диспетчера.
Захищав кольори мелітопольського “Буревісника”, студентської збірної СРСР. У складі запорізького “Металурга” в 1959-1969 роках брав участь у 380 офіційних матчах, забив сім голів. Чемпіон України 1960 року. Майстер спорту.
На тренерській роботі Григорій Семенович із 1970 року. У запорізькому “Металурзі”: тренер СДЮШОР – у 1972, 1973, 1978-1989 роках (неодноразово перемагав у соцзмаганнях тренерів школи), старший тренер – у 1974, 1993 роках, начальник команди – у 1975-1977, 1993, 1994 роках, керівник групи резерву ФК “Металург” – у 1990-1991 роках, тренер – у 1992, 1993 роках.
Тренував також запорізьке “Торпедо”.
З 1994 року – виконавчий директор баскетбольного клубу “Козачка-ЗАлК” (Запоріжжя), неодноразового чемпіона України, учасника Євроліги, розіграшів Кубків Європи (ФІБА) і Ліліан Ронкетті.
Помер Григорій Семенович Вуль 6 червня 2013 року. Похований на Осипенківському кладовищі Запоріжжя. Сайт “Запоріжжя футбольне”.
