На початку 2023 року в окупованому Мелітополі Запорізької області утворився суто жіночий український ненасильницький рух опору «Зла Мавка». Після повномасштабного вторгнення три відважні українки вирішили, що досить жити під окупацією. Настав час чинити опір.
Про те, як працює жіночий рух «Мавка», правозахисне видання ZMINA поспілкувалося з однією з учасниць ініціативи.
Рух отримав назву «Мавка» на честь жіночого духу з української народної міфології. Ця постать українського фольклору символізує гнів і непокору українських жінок проти неспровокованого вторгнення Росії та воєнних злочинів, які російська армія коїть там щодня.
Дівчата переконані, що російська армія вчиняє геноцид в Україні, бо щодня вона катує, ґвалтує і вбиває українців.
“Система, яку Москва хоче запровадити в окупованій Україні, базується на страху та гнобленні”, – вважають учасниці руху.
«Зла Мавка» працює як онлайн, так і на місцях на окупованих Росією територіях України. Її активістки, ризикуючи життям, розповсюджують в окупованих містах плакати, листівки та інші матеріали.
Скільки на сьогодні дівчат у вашому русі?
Цифру назвати складно, тому що є активні учасниці, які роблять акції, листівки, прапори. А є ті жінки, які не готові робити щось таке небезпечне, але, наприклад, вони пишуть щоденники з окупації, надсилають свої історії, допомагають інформаційно. Активних дівчат у районі сотні або трішки більше, а загалом нас значно більше.
Яким є життя в окупації? Як ви щоденно даєте раду з цією реальністю?
Найгірше і найболючіше те, що в тебе немає завтра. Ти не будуєш планів, не думаєш наперед. У тебе є якісь завдання на сьогодні, на завтра, і все. Насправді це дуже складно, коли ти розумієш, що ти не можеш узагалі нічого планувати у своєму житті. Плюс картинка в окупації повертає тебе назад в СРСР. Звісно, це все бачити дуже боляче. Дивитися, на що перетворюють твоє рідне місто. Мелітополь зараз має катастрофічний вигляд. Це місто – звалище сміття. Такого ніколи в нас не було. І до цього дуже складно звикнути.
Нещодавно нам написала активістка з Донецької області. Окупанти дізналися, що вона була вчителькою. Хотіли, щоб вона працювала на них, сильно наполягали, проте вона відмовилася, бо не хоче вчити дітей пропаганди. Втратила роботу, грошей немає, жити немає за що, довелося йти мити посуд. Попри те що вона професорка і дуже гарна викладачка. Найбільша проблема в окупації – знайти таку роботу, щоб не працювати на окупантів.
Що вас мотивує продовжувати чинити спротив в окупації?
Це дуже складне питання. У нас, якщо я говорю про себе та своїх найближчих колежанок, це може бути тільки так. Ми не маємо іншого варіанту. Так сталося, що ми не змогли покинути окупацію, тому тут ми будемо чинити спротив. Якщо він закінчиться, то, на мій погляд, це матиме такий вигляд, ніби окупанти перемогли. Немає спротиву, немає непокори – отже всіх усе влаштовує. А доки ми щось робимо, доти ми непереможні.
Якщо зараз ми можемо допомагати людям, які залишилися тут, підтримувати їх, допомагати їм не втрачати віру, поки не прийде деокупація, ми це робитимемо. Якщо ми можемо хоча б бісити й не давати спокою окупантам, нагадувати їм, що вони тут не в безпеці, що з ними може щось трапитись, ми це робитимемо.
Нас також тут тримає підтримка людей з неокупованих територій. До прикладу, нам надсилали фотографії підтримки з Києва, я їх показувала дівчатам, і це давало дуже велику мотивацію рухатися далі й чекати на звільнення.
За матеріалами ZMINA.UA
