Під’їзд, половина якого зчесана була ворожою ракетою під час обстрілу Запоріжжя у жовтні минулого року, виглядає дещо моторошно. Двері більшості квартир у різний спосіб надійно зачинені та заблоковані, там ніхто зарах не живе. У дверне вічко світить із зруйнованих нутрощів квартири білий світ – стіни немає, замість неї натягнули поліетилен, як тимчасовий захист від вітру та дощів…
Та нас чекають в одній із вцілілих квартир. Ще волога ретельно вимита підлога. Жаль наступати взутою ногою – тож, на заперечення хазяїв ми таки розуваємось, проходимо. Маємо побачити, як живеться у вцілілому та відновленому домогосподарстві. Саме такий термін – домогосподарство – використовують донатори програми малих та середніх ремонтів пошкодженого житла, яке виконує Карітас Запоріжжя за допомоги ООН УВКБ.
Одне з домогосподарств у третьому під’їзді – це бабуся Світлана Михайлівна, її донька з чоловіком – батьки двох дівчинок, Кароліни та Ніколь.
Ми бачимо дещо неспокійний сучасний побут, в якому поєднуються коробки із гуманітарною допомогою та паруючі млинці на кухні. Бабуся разом із молодшою онукою ведуть на кухню, старша онука за роботою – малює.
У малої на лобі наліпка. Питаю:
– Де ж ти забилася?
– На самокаті, – ніяковіє вона.
– Та-а-ак, тепер така мода, раніше були велосипеди, нині чи не у кожної дитини самокат, – говорить бабуся.
Мирна дитяча травма.
Зимували у відновленій квартирі
Про травми квартири та будинку розмовляємо із дорослими.
Моторошні зйомки руйнації та пожежі я побачила у соцмережі вночі 10 жовтня 2022 року.
Господарі розповідають мені, що усі кімнати були засипані склом. Тож, зять Світлани Михайлівни Слава, який показує мені фото спальні, каже: “Якби я не вийшов, мене б… порубало уламками. Вікно повністю лежало на моєму ліжку…”
Фото з архіву родини:
Та тієї ночі його дружина, почувши сигнал тривоги, відчула, що не можна залишатися вдома. Вийшла на вулицю, вивела дітей. Трошки повагавшись, вийшов і Слава. Маму не добудилися. …І через десять хвилин у будинок прилетіло…
– А як ви врятувались? – питаю Світлану Михайлівну.
– Це бог сохранив усіх.
До її кімнати прочинились двері, виламані разом із луткою, і вона спитала спросоння: “Хто це грюкає дверима?..”
Аж тут задиміло, запалало поруч, і жінка майже не пам’ятає, як виходила із квартири.
Знаю декількох мешканців цього будинку.
Не всі залишилися у Запоріжжі після трагедії. Виїхала евакуаційним потягом молода співробітниця, на яку покладали надії у Запорізькому художньому музеї.
Актриса театру теж не змогла бачити горе та розуміти смерть поруч, поїхала у більш спокійне місто.
Художник, який мріє зробити меморіальний музей свого тата, тепер має значно більше клопоту з ремонту своєї оселі: вибиті вікна, пошкоджено вітражі…
На першому поверсі поруч із проваллям на місці одного із під’їздів, у кімнаті на стіні – репродукція Ван Гога, жовті та блакитні іриси. Та чи живі хазяї квартири?
– У нас внизу зараз нема нікого. Тільки над нами живуть люди. Дві родини нині у під’їзді, – говорить Світлана Михайлівна.
Термінову допомогу відразу після трагедії організувала міська влада, працювали волонтери, керівник ОСББ Володимир Штапко мобілізував людей, щоб тимчасово закрити зруйновані вікна, двері. Тож, першу допомогу було надано. Та жити вдома було неможливо, родина переїхала до Матвіївки, до іншої бабусі.
Відновити житло допомогла Карітас Запоріжжя.
Замінили вікна у кімнатах та на кухні.
– Як швидко зробили?
– Швидко. Коли ми повернулися, тільки й пам’ятаю – перший сніг падав. Та зимували вже вдома, у своїй оселі.
– У вас теплий дім.
– Не жалуємся.
Міжкімнатні двері полагодив сам хазяїн:
– Ми не купували двері, я їх відремонтував.
– Затишок зроблений ….максимально.
– Старалися, – відповідає Світлана Михайлівна. – Тільки некрасиво, що гуманітарка осьо…
– Та, як сказати…. Хтось про нас піклується – і слава Богу.
– І слава Богу, – вторить бабуся. – Слава Богу і Карітасу.
Розмови про життя та про освіту
– Давайте я вас сфотографую? – пропоную.
– Давайте, дітвора! – бабуся.
– Ні, ні! – кричить Ніколь.
Вона третій клас закінчує, переходить у четвертий, серйозна.
– Навчання онлайн?
– Он-лайн. Молодша також піде до 25-ї школи. Так краще, щоб водить разом. Та дай бог, щоб до школи ходити, а не за комп’ютером сидіти… – зітхає бабуся.
З Ніколь ми поговорили про освіту.
– Що ти хочеш вивчати?
Вона мені, серйозно:
– Всесвіт.
І и з нею трохи поміркували трохи про навчання, яке воно має бути, щоб розуміти всесвіт: поєднання основ астрономії та філософії, анатомії та природознавства, релігії та астрології…
Художники та вчені епохи відродження знали свій світ всебічно. Бо якщо не знаєш, як ти його змалюєш? Як неживе. А воно має бути живе та тепле. Щоб хотілося торкнутися, навіть через століття.
Та раніше вчені, які були озброєні такими широкоосяжними знаннями, створювали, хіба що, катапульту.
А нинішні створюють ракети. Які летять у будинок маленьких Ніколь та Кароліни, і вбивають вночі сусідів, що мирно сплять у своїх ліжках…
Про загиблих ми не говорили. Жодним словом. Бо діти поруч. Та свічечки пам’яті біля зруйнованого шматка будинку стоять, про це теж дбає Володимир, голова ОСББ.
Жити треба. Пам’ятати. І вивчати вцілілий всесвіт.
Інеса АТАМАНЧУК, фото автора
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів
