Сьогодні, 13 січня, має ювілей Віктор Максимович Ахінько, запорізький журналіст та письменник. Або письменник та журналіст?..
І про це я збиралася спитати Віктора Максимовича, зустрівшись із ним напередодні дня народження. Він давно не вибирається далеко від свого помешкання, тож ми були вдячні малесенькій кав’ярні за швидко переформатованій на зимовий варіант літній майданчик.
Список питань написала такий, що Віктор Максимович засміявся: ну, тут на цілу книжку можна нарозповідати…
До речі, щодо книжок.
Ось таку маю презентацію від автора. Перша книга повістей та оповідань «Срочный вызов» вийшла 1982 року, коли Віктору було 43. Друга «К весне – рукой подать» – 1987-го, третя – «Не войдешь дважды» – у видавництві ПЕН-клубу «Олимп», у Москві.
Патріотичний український роман «Нестор Махно» має детективну історію появи. Опублікований у Москві видавництвом «АСТ»-«Фоліо» у 2000-му, без дозволу та договору, практично вкрадений у автора. Роман доступний для прочитання у соцмережі. Російською, на російських сайтах. Тоді ще це було можливо. путін тільки-но опинився біля трону. Автор не отримав та й не отримує ані копійки гонорара.
“…чому Москва та російська мова? – випереджає моє питання Віктор Максимович. – Та була ж потрійна цензура: обласна, київська та московська! Тут навіть Ліну Костенко не друкували 20 років!”
Власним коштом Віктор Ахінько видав у Запоріжжі ще чотири книги. Я прочитала тільки одну – збірку оповідань «Сеятель очей». Та і перечитувала, і захопила цим читанням нашого «МИГовського» коректора Людмилу Іванівну Федосеєнко. Так у автора з’явився ще один надійний поціновувач. Згадую, яким захопленим читачем рибальських оповідань встиг стати мій тато.
“Це, звісно, без публіцистичних книг”, – скромно каже мені автор. І тут стає мені соромно, бо я в руках не тримала цих книг. Сподіваюсь потримати, бо книги запорізьких письменників є у краєзнавчому відділі нашої обласної бібліотеки…
Інеса АТАМАНЧУК, фото авторки
Далі буде
