30-річний Роман, сержант гірсько-штурмового взводу, півтора року служить у 128-й окремій гірсько-штурмовій бригаді, яка воює на Запорізькому напрямку.
Як зазначили побратими сержанта, у своєму підрозділі він має позивний Слон, отриманий ще в дитинстві: дуже любив грати в футбол і коли отримував м’яч, ніхто не міг його зупинити – рвався вперед, як слон.
За словами Романа, до бригади він потрапив якраз перед контрнаступом влітку 2023-го, брав участь у штурмах, був командиром відділення:
– Це були важкі бої, але наша рота взяла смугу шириною 1200 метрів і закріпилася на відвойованих позиціях. Росіяни багаторазово намагалися повернути втрачене. Ми з товаришами тримали дві точки, одна з яких – колишній російський бліндаж. І ворожий танк почав методично «розбирати» їх – вранці, в обід і увечері. Лупане з одної позиції й сховається, потім – з іншої і знову сховається. Вони добре знали локацію…
Під час одного з таких обстрілів снаряд влучив у протитанкову міну перед бруствером:
– Я лежав і тут – вибух із яскравим стовпом полум’я. Двох товаришів вибухова хвиля припечатала до траншейної стінки. Один із них, прийшовши до себе, крикнув: «Слон, де ти?» А далі побачив мої розірвані штани й вимовив: «Все, нема Слона…» Я це чую й відповідаю – та тут я, все нормально… Тільки контузію отримав. Вночі нас поміняли, і коли ми виходили, товариш помітив на моєму капюшоні дві дірки від осколків. Я завжди надягаю капюшон на каску, він із міцної, ковзкої тканини і врятував мене – осколки зрикошетили, а не пробили каску. Тоді мені дуже пощастило. І таких ситуацій було багато…
Найважчі бойові спогади Роман має з оборони Роботиного. Тоді наші піхотинці витримували постійні російські штурми з підтримкою бронетехніки:
– Нас штурмували як профі, так і якісь бомжі чи зеки без бронежилетів і автоматів, з одними гранатами. Ми багатьох тоді брали в полон. Там валялося дуже багато ворожих трупів ще з минулих боїв – тільки кістки й російські кітелі залишилися, ніхто їх не забирав…
*
Фото: 128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада
