У 44-річного Володимира, бійця самохідного артилерійського дивізіону 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади, яка захищає Запоріжжя і запоріжців, позивний Шабай.
Як пояснили його побратими, це тому, що 20 років він їздив по «шабашках» (заробітках). До 2014 року це була росія, а потім знаходив заробіток в Україні та Польщі.
– Восени 2022-го я приїхав додому з роботи, побачив у дверях повістку й пішов у військкомат, – розповів Шабай. – У мене давні проблеми зі здоров’ям, однак я про них особливо не розповідав, а ВЛК на це не звернула увагу. Так і потрапив у самохідний дивізіон 128 ОГШБр, працюю тут із гусеничною самохідною гарматою 2С1 «Гвоздика», моя посада – заряджаючий.
Шабай зізнався, що на всіх напрямках, де воює дивізіон, гаряче й небезпечно. Навіть з урахуванням того, що гармати стоять на певній віддалі від лінії зіткнення:
– Недавно по нашій позиції прилетів КАБ (керована авіаційна бомба). Я почув страшенний гуркіт від вибуху, й кинувся на землю. Біля голови просвистів величезний осколок і врізався в траву за 2 метри від мене. Іншим разом, коли ми стояли в населеному пункті, прилетів «Ураган» (реактивна система залпового вогню з 220-міліметровими снарядами) і вибухнув за дві хати від нас. Вистачало всього, але живий, слава Богу. Людина поступово до всього звикає, хоча дуже неприємно, коли поряд прилітає… Я воюю більше на автоматі, це вже ввійшло в звичку. Що для мене найважче? Тут одне на одне накладається – побутові незручності, психологічний пресинг, втрата товаришів, страх від прильотів… Але найважче, що далеко від дому. Я вже третій Новий рік зустрів не вдома. Ми його тут взагалі не відзначаємо. Лягаєш і намагаєшся поспати, а одним оком і вухом пильнуєш, чи все тихо. І в будь-яку секунду чекаєш команду «До бою!»
Дома, на Рівненщині, Володимира чекають дружина й син. Саме заради них він у ЗСУ.
*
Фото: 128 окрема гірсько-штурмова Закарпатська бригада
