“та скоріше б уже весна, щоб нарешті розквітнути фіалкою…”Автор цих рядків, Максим Кривцов, поет, чия збірка «Вірші з бійниці» увійшла до рейтингу кращих книг 2023 за версією ПЕН Україна, загинув на війні.
За два дні до загибелі Максим написав цей вірш:
моя голова котиться від посадки до посадки
як перекотиполе
чи мʼяч
мої руки відірвані
проростуть фіалками навесні
мої ноги
розтягнуть собаки та коти
моя кров
вифарбує світ у новий червоний
Pantone людська кров
мої кістки
втягнуться в землю
утворять каркас
мій прострелений автомат
заржавіє
бідненький
мої змінні речі та екіпу
передадуть новобранцям
та скоріше б уже весна
щоб нарешті
розквітнути
фіалкою
А наприкінці грудня написав про підсумки року.
“Цей рік видався ще важчим, за минулий. Важко знайти собі сили, щоб розпалити те давнє вогнище ентузіазму та військового натхнення.
Все більше втоми та суми наростають, наче пухлини. І ти з ними мусиш ходити на завдання, намагатись бути достойним та вірним.
Смерть змогла заманити в оточення, в свій чорний жахливий котел. Ми забирали пошматовані тіла побратимів, ми слухали, як яблука падали поруч з труною, яка стояла на подвірʼї будинку, до якого більш не зможе повернутись дуже хороша людина. В жовтні поховали хорошого друга і найкращого з нас.
Ще на декілька друзів очікуємо, коли вони повернуться.
Чи було щось хороше? Звісно. Не всі мої друзі загинули, близькі в містах досі очікують на моє повернення, видалась збірка.
Але це як їсти мандарин після того, як щойно почистив зуби – не смакує. Або, як ковтати улюблену цукерку, хворіючи на ангіну.
Попереду рік війни, а то й два, а то й три, а то…”
Про загибель Максима повідомила у соцмережах його мати.
“Ми втратили одну з багатьох опор, на яких мала б стояти українська культура ххі сторіччя, – написала, дізнавшись про горе, письменниця Тамара Горіха Зерня. – У кожному поколінні таких людей небагато, їх і не може бути сотні тисяч. Росіянам свого часу вистачило кілька ешелонів, щоб розстріляти українську літературу. Ті що піднялися потім, після погрому, – були втіленням дива, на яке ніхто не сподівався. Від того, що зробили з нами у тридцятих і сорокових, нації не оживають, це був смертельний удар. Те що Україна збереглася тоді, те що пережила наступні 50 років, зализувала рани, берегла крихти того, що вдалося сховати у родах і приватних колекціях, а потім зірвала греблі національним рухом кінця вісімдесятих, – це теж чудо, як друге пришестя Христа. Вибачте, я пишу це, щоб трошки опанувати себе. Бережіть наших поетів. Всіма силами бережіть, приберіть їх із передової, якщо зможете. Ті, що народжуються раз на століття…‘
За матеріалами відкритих Інтернет-джерел
