Статті, фото і відео репортажі про будівництво нових запорізьких мостів змагаються у оптимізмі. Всі чекають з нетерпінням, пам’ятник корупції перетворюється на новий символ міста. Нарешті! Та як же сильно ці сподівання контрастують з настроями, що панували понад 30 років тому…
Генпланом передбачається…
Пізньорадянські поштівки із зображенням проспекту Леніна (нині Соборного) дивують «інтенсивністю» транспортного руху: автомобілів на головній артерії майже мільйонного міста м’яко кажучи, не багато. Й тим не менше, вже у середині 1980-х рр. багато хто стверджував, що Запоріжжя просто задихається без нових мостів через Дніпро!
Їх будівництво було передбачене Генпланом, затвердженим у 1985 р. Траса довжиною 10,4 км і шириною 46 м зі швидкісним трамваєм мала пройти через південну частину острова Хортиці, у безпосередній близькості до плавнів – зони абсолютної заповідності. Новий Дніпро мав перетинатися мостом довжиною 1311 м у районі долини річки Суха Московка, міст через Старий Дніпро довжиною 639 м мав перетнути ріку в районі правобережної балки Бабурки (Середньої Хортиці).
Одне але: аварія на Чорнобильській АЕС 26 квітня 1986 р. надзвичайно актуалізувала питання екології, а розпочата роком раніше «Перебудова» зробила можливим немислимі речі – плюралізм думок і відкрите обговорення нагальних проблем. В результаті Хортиця вкотре нагадала про себе на увесь тодішній Радянський Союз, стала головним центром тяжіння, навколо якого відбувалося процеси становлення екологічного руху, а згодом і відродження історичної пам’яті та національної свідомості на Сході України.
Слово журналістів
Загроза, яка нависла над островом, викликала велике занепокоєння небайдужих громадян. З метою розголосу і порятунку Заповідника за ініціативою журналіста Костянтина Сушка в грудні 1986 р. було створено «Комітет по Хортиці» – першу неформальну організацію у Запорізькій області. Туди увійшли журналісти місцевих та акредитованих у Запоріжжі власкорів республіканських та всесоюзних газет, зокрема, «Индустриального Запорожья», «Робітничої газети», «Радянської України», «Агентства Печати Новости», «Известий», ТАРС – РАТАУ.
17 квітня 1987 р. було оприлюднено підготовлений Комітетом відкритий лист представників трудової та культурної громадськості до всіх мешканців Запоріжжя. Його підписанти наголошували: будівельники не мають права на власний розсуд вирішувати долю острова.
Думка науковців
Незабаром про Хортицю заговорила вся Україна. Свою категоричну думку висловили державні наукові установи – Українське товариство охорони пам’яток історії та культури й Академія Наук України. У квітні 1987 р. УТОПІК-ом було проведено обстеження території Заповідника, АН УРСР підготовлено пропозиції до програми його розвитку, серед яких – вивести мостовий перехід за межі охоронної зони Заповідника.
Показова точка зору віцепрезидента АН УРСР Костянтина Ситника, яку він виклав 21 серпня 1987 р.: «Ані мостів, ані доріг, ані будівель навіть поблизу заповідника будувати не можна. Це аксіома, це абсолютна істина! Тільки повний невіглас може сумніватися у безсумнівності цих примітивних істин. Тільки низька культура, зокрема екологічна, дозволяє людям дискутувати з приводу цих явних питань, що вирішуються однозначно. Тут немає предмету для дискусії».
Історики та археологи торкалися проблеми мостів дуже часто. Так, у січні 1990 р., на першій конференції у рамках заходів з відзначення 500 річчя Запорозького козацтва, було ухвалено спеціальну резолюцію. Науковці, серед яких були такі метри, як Олена Апанович, Юрій Мицик, Дмитро Телегін, Михайло Брайчевський, одностайно висловилися проти мостів через Хортицю. Присутній на конференції головний архітектор Запоріжжя Валерій Шинкарьов і п’ятеро його підлеглих на знак протесту покинули зал, після чого завідуючому ідеологічним відділом обкому КПУ Євгену Карташову довелося пів години вмовляти їх повернутися.
Голос громадськості
У листопаді-грудні 1987 р. газета «Индустриальное Запорожье» провела широке опитування мешканців міста з анкетами. На суд громадськості були представлені варіанти мостового переходу:
- 1 – запропонований у генплані 1985 р., зі спорудженням у перспективі метрополітену;
- 1-а – північніше першого на 300-800 м, зі спорудженням тунелю;
- 2 – будівництво нових мостів поряд із мостами Преображенського;
- 3 – південніше Хортиці.
На 12 грудня 1987 р. у голосуванні вже взяли участь 3293 респонденти.
За варіант 1 висловилися 899 людей, переважно мешканців Хортицького житломасиву, які найбільше потерпали від проблеми. Один з них, І. Вертоюлов, висловився так: «Заповідник громадянам міста не потрібний».
Прибічників варіанту 1-а було 254. Серед них – В. Левітан, що написав: «Хто хоче милуватися природою, хай їде в глибини Сибіру!»
За варіант 2 проголосували 319 осіб. Серед них Н. Шевченко з пропозицією: «Пора зробити на острові Перебудову й позбавити його заповідності».
Нарешті, варіант 3 обрали 1821 опитаний, і серед них – В. Прімаков: «Усяке будівництво на Хортиці вважаю божевіллям, злочином. А тут – міст!!! Ті, хто пропонують це варварство – інопланетяни».
Отже,
голосування показало, що більшість опитаних у 1987 р. виступали все ж таки проти будівництва мостів через Заповідник. Такої ж думки були й більшість іногородніх громадян, особливо діячів науки й мистецтва та політиків-дисидентів.
Ось як, наприклад, висловився В’ячеслав Чорновіл, котрий побував на Хортиці 8 серпня 1988 р.: «Сьогоднішній стан Хортиці – незмивна ганьба, зневага не тільки нашої історії, а всього нашого народу. І винні в цьому не тимчасові люди, які опинилися над народом, а всі ми – наша байдужість. Подумаймо, який цивілізований народ дозволив би таку наругу над своєю святинею!».
Політика
Тим часом Урядова комісія за участю кількох міністрів доручила доопрацювати наявні варіанти мостового переходу. Спеціалісти дійшли висновку, що найбільш економічним та екологічно безпечним є другий варіант, тобто той, що втілюється сьогодні.
Проте, місцеві можновладці не збиралися зважати на це рішення. Вже у листопаді 1989 р. на сесії Запорізької облради депутати знов проголосували за перший варіант, підкріпивши свій вибір висновком експертних комісій з Москви та Києва, що охарактеризували Хортицю, як «простір між двома берегами Дніпра». При цьому на засідання не були запрошені представники громадськості та науковці.
Демарш облради викликав нову хвилю протестів по всьому Радянському Союзу. До дебатів підключився навіть академік Дмитро Ліхачов, який від імені очолюваного ним Радянського фонду культури звернувся до уряду УРСР з категоричним протестом.
Пристрасті навколо мостів розпалювалися все більше. У червні 1990 р. непримиренна позиція головного архітектора Запоріжжя В. Шинкарьова коштувала йому посади. Тим часом до лав захисників Хортиці вливалися нові неформальні організації, питання набувало політичного забарвлення, вимоги радикалізувалися. Представники Руху, ТУМ ім. Шевченка, «Зеленого Світу», «Старого Олександрівська» й Товариства прихильників Хортиці на своєму круглому столі ухвалили резолюцію: «Мостовому переходу через Хортицю – ні!» Лунали пропозиції надати Хортиці статус природного заповідника й пам’ятки світового значення зі списку ЮНЕСКО.
План Ступаченка
Найбільш сміливо висловлювався київський архітектор Валентин Ступаченко – автор «Техніко-економічного обґрунтування острова Хортиці (1989 р.).
На його думку, місцева влада знехтувала національно-культурною місією Хортиці, а в затвердженому генплані міста заповідний статус острова був брутально проігнорований. Новий міст необхідно будувати не через Хортицю, а на південь від неї. На цей міст треба перекласти залізничні вантажні перевезення з мостів Преображенського, а по них пустити швидкісний трамвай і більше пасажирських електричок. У перспективі під обома рукавами Дніпра та островом прокласти метрополітен. З Хортиці необхідно прибрати усі селища, котельні, що працюють на вугіллі та мазуті, очисні споруди, високовольтні ЛЕП, ліквідувати кар’єр на правому березі Старого Дніпра. На острові має бути створений величезний ландшафтний парк і «Міжнародний центр української національної культури», Хортиця має стати центром «Українського природно-етнічного національного парку «Запорожжя» у межах від Дніпропетровська до Базавлука, бути пріоритетом розвитку міського господарства, обличчям Запоріжжя в сучасній суверенній Україні, експортувати свою духовну продукцію.
На думку В. Ступаченка, позитивні зміни в місті неможливі без суверенності Заповідника. Отже, Президії Верховної Ради Української РСР необхідно прийняти постанову про суверенність Хортиці, підпорядкувавши її безпосередньо республіці.
При цьому доцільно прибрати з міста такі підприємства, як Запоріжсталь та Алюмінієвий завод, припинити масове освоєння берегів Дніпра під дачні ділянки – «нове національне лихо», а також понизити рівень Каховського водосховища з ціллю обваловування плавнів та звільнення від води городищ Запорозьких Січей.
Втім, ці сміливі та екзотичні пропозиції, так само, як і плани зведення мостів через Хортицю, не були втілені ні в часи Перебудови, ні в перші роки Незалежності. На заваді будівництва стала глибока економічна криза, що почалася вже у 1990-91 рр. При цьому в захисників Хортиці, журналістів, екологів, істориків та археологів, склалося хибне враження того, що острів був урятований від мостів назавжди – і не внаслідок скрутного економічного становища в державі, а саме їхніми зусиллями.
Нажаль, час показав, що вони помилялися. Адже сьогодні, в незалежній, демократичній Україні, паралельно з будівництвом мостового переходу ми є свідками деяких тривожних фактів порушення заповідного режиму острова, проте належної реакції на них з боку громадськості та наукових кіл не спостерігається.
Олег ВЛАСОВ, фото з відкритих джерел
