У Запорізькій обласній універсальній науковій бібліотеці 15 квітня зібралася Чернігівська громада.
В цей день відбулася презентація книги «За Україну, за її волю» кандидата історичних наук, письменника, журналіста, громадського діяча Миколи Єременка.
Два роки Микола Миколайович спілкувався з рідними та друзями, однополчанами й командирами загиблих під час російсько-української війни (2014-2025 роки). Разом, в емоційній співпраці та довірі, були створені 55 історій життя, подвигу та самопожертви героїв, які віддали своє життя за Україну.
Релокована з окупованих рідних сіл через російсько-українську війну, Чернігівська громада тримається разом у Запоріжжі. Численні події гуманітарного та творчого напрямку гуртують людей.
На сторінках видання – імена солдатів та генералів, бойових медиків та волонтерів, студентів та науковців, бізнесменів та народних депутатів, поліціянтів та рятувальників, усіх, спогади про яких ми маємо зберегти в історії для майбутніх поколінь.
36 історій з цієї збірки – про воїнів із Чернігівської громади.
Це друзі та колеги, сусіди та родичі, а найболючіше – сини, чоловіки та навіть онуки людей, які зібралися цього дня у бібліотеці.
Микола Миколайович Єременко давно працює на історичній ниві. Він автор майже двох сотень публікацій з історичної та краєзнавчої тематики в періодичних і спеціальних виданнях. В його доробку – більше 20 виданих книг.
Та ця, мабуть далася найважче.
Чернігівка була окупована наприкінці лютого – на початку березня 2022 року, коли російські війська просувалися з боку Криму та окупованого Донбасу в напрямку Запоріжжя та Маріуполя… На деякий час росіяни відійшли, і Микола Єременко був вимушений виїхати з рідної домівки. Як головний редактор чернігівської газети «Нива»», як член НСЖУ, як український історик, він був у списках окупантів як вельми небажана людина. На той час вже були відомі факти арештів та розправ над українськими патріотами на окупованих територіях.
Наразі родина Єременків перебуває у Бельгії. Микола та Ірина Єременки беруть активну участь у житті невеличкої української громади в бельгійському Мехелені. І весь час ведуть волонтерську роботу, збираючи та передаючи допомогу бійцям на Запорізькому напрямку.
Книга «За Україну, за її волю» – підсумок саме волонтерської роботи з увічнення пам’яті.
До презентаціїї Микола Миколайович долучився онлайн – завдяки професіоналам з бібліотечного простору KO_LABA ми могли й бачити, й чути автора, а він – нас, у Запоріжжі.
Як історик, він навів думку Тімоті Снайдера, американського письменника, історика, професора Єльського університету, – Україна нині є оплотом світової демократії та боротьби з новою тиранією.
“Ми маємо виграти цю війну. Бо це переломний момент історії XXI сторіччя”, – сказав Микола Єременко.
“Цю книгу писав з перервами два роки, – розповів автор. – На жаль, не всі історії загиблих героїв Чернігівської громади відображені у цій книзі. З різних об’єктивних трагічних причин це неможливо”.
За співпрацю та підтримку подякував дружині Ірині Яковенко-Єременко – коректору та редактору книги. Вдячний колезі Олександру Бадіону за верстку, макетування та оформлення палітурки. Вдячний за допомогу краєзнавчому відділу ЗОУНБ – Ірина Шершньова та Тетяна Паливода завжди підтримують Миколу Єременко. Цей зв’язок – один із найміцніших наразі, попри відстань та випробування.
Особлива подяка за можливість потримати в руках саме паперове, вагоме видання висловив автор Олені Шестерньовій, дружині загиблого земляка Сергія Шестерньова.
“Для мене дуже цінна книга, – сказала Олена Шестерньова. – Бо на її сторінках мова йде й про мого коханого чоловіка. Він був для мене всесвітом. Він був справжнім, щирим, добрим. Він любив життя, мав плани на майбутнє. Та війна його змусила стати воїном…”
До презентації книги приєдналися голова Чернігівської селищної ВДА Віталій Манич та заступниця голови Бердянської ВДА Ірина Півень.
“Сьогодні пишеться наша історія, історія боротьби за нашу волю, за нашу незалежність. І на жаль, вона дається нам дуже дорогою ціною – ціною життя наших захисників”, – сказав Віталій Манич. І подякував Миколі Миколайовичу, згадавши його численні матеріали про життя Чернігівки.
Ірина Півень нагадала, що в Запоріжжі створене Дерево пам’яті, біля якого рідні згадують своїх загиблих. І часто кажуть, що відчувають біля цього дерева зв’язок з тими, кого забрала війна – навіть чують рідні голоси.
Мабуть, ця книга – це також голоси. Бо кожна історія увібрала в себе неповторні, справжні моменти життя.
Ця книга – перша у Бердянському районі.
Ця робота буде продовжена, вважає Ірина Півень: “Ми повинні занотувати правду про наших захисників… Тому що ворог все перебрїхує. Він хоче, щоб нас не було, й пам’яті про нас не було… Про те, що відувається в Україні, має знати весь світ. Наша нація зараз єднається через кров, та іншого шляху – немає”.
На думку військового капелана пана Степана, який подякував автору за створення книги, Микола Єременко – той, хто тримає нашу пам’ять. Бо написати таку книгу – то тяжка праця.
“Маю честь не тільки бути дотичним до створення цієї книги, а й знати тих, про кого в ній йде мова”, – поділився думками та спогадами Олександр Бадіон.
І назвав ім’я полеглого друга: Олександр Васильович Деркач, оповідання про якого також увійшло до меморіального видання.
“Це людина, яка з дитячих років відстоювала правду. Це людина, яка завжди вірила в нашу перемогу… Він часто приходив до мене в гості і заряджав нас своїм опитимізмом. Навіть у найскладніші, найстрашніші часи він казав: вірте, неправда не може перемогти правду.
Завдяки таким людям, як Олександр Васильович, як інший земляк, Олександр Єрмоленко, ми вистояли у важкі часи. Завдяки їхній самовіддачі та жертовності.
Тому хочу сказати: ми не маємо права програти цю війну. Заради тих, хто віддав життя ха нас, за нашу свободу”.
А ще Олександр Бадіон відзначив, як вчасно виходить ця книга, – по живих слідах: “Бо ви знаєте, як після війни пишуть – іншу історію війни. Дякую за титанічний труд, який виконав Микола Миколайович, і дякую за те, що дав мені можливість долучитися до створення цієї книги”, – сказав Олександр Бадіон.
Микола Єременко розповів, що за час написання книги ближче познайомився із родинами більшості героїв. Та багатьох із них знав особисто. І почав називати рідні імена.
“Вадим Дмитриченко, Володимир Кірія, Руслан Шандро – це мої земляки, з села Довге Чернігівської громади… В тому ж селі проживала й Марина, мама Олега Яценко, а також сестра В’ячеслава Кривошапа.
З Юрієм Бережецьким нас поєдувало спільне захоплення футболом, ми були супротивниками – та друзями в житті. З Петром Нікітенком я служив в одній військовій частині, тільки в різні часи. З Сергієм Сизоненком часто зустрічався по роботі – він працював у відділі земельних ресурсів – спілкувалися часто.
Сергій Кальченко, Сергій Діденко, Олександр Деркач – це діти моїх колег по роботі на педагогічний ниві.
Токмачанин Олексій Лагутін – чудовий хлопець, якого давно знав, і спілкувалися багато.
Також знав батьків, і знаю і пам’ятаю – Сергія Щепіна, Ігоря Грабовенка, Віталія Ільїна, Дмитра Іщенка, Артема Корнєва, Дмитра Капустяна, Сергія Плешана, Сергія Полуляха, Сергія Кочубея, Аносова Павла, Володимира Бабенко, Ельдара Івчака, Романа Єфименка…
Дуже добре знав і пам’ятаю – світла йому пам’ять – Олександра Півоварова, який загинув у 2014 році, він вихідець із Запоріжжя, але бабуся його жила навпроти нашої домівки, я його знав з дитинства…”
“Ми зібралися не просто на презентацію книги. Ми зібралися, щоб вшанувати пам’ять про тих, хто був частиною нашого життя… – взяла слово редакторка видання пані Ірина. – Це книга про моїх учнів: Бережецького Юрія, Шестерньова Сергія, Швеця Максима, Василенко Яна… Це люди для мене – не з підручника історії. Вони сиділи за партами, відповідали біля дошки… Я їх знала, як хлопців зі своїми мріями, переживаннями, жартами, іноді сумом, та завжди живим серцем. І ніхто з них не знав, що їм доведеться зробити найважчий вибір у своєму житті.
І коли прийшла війна, вони не сховалися. Не відвернулися й не сказали: це не наша справа. Вони стали на захист своєї землі, своїх родин, своїх людей. Вони зробили те, що роблять справжні громадяни своєї країни…
Вони не народилися героями. Вони стали ними в момент, коли потрібно було обрати між страхом і відповідальністю…”
Рідні та близькі люди героїв слухали автора, болісно зітхали, тамували сльози.
Серед загиблих є жінки.
