У Національному центрі «Український Дім» з 23 квітня триває виставковий проєкт «Чорнобиль. Обʼєкт укриття».
Дочекавшись можливості, після тренінгу в Українському кризовому медіацентрі (який дуже доречно також розташований в Українському домі), відвідала цю глобальну експозицію.
В межах роботи запорізького благодійного фонду «Меморі 86» ще тривають діалоги з учасниками подій сорокарічної давнини, які змінили життя тисяч та тисяч українців. Розуміння трагедії, що трапилася 26 квітня 1986 році на Чорнобильській атомній електростанції, приходить поступово, складається з численних фактів, спогадів, фільмів та книг.
На жаль, на виставці в Українському домі немає згадки про Ігоря Малахова. Його фільм «Чорнобиль» – https://www.youtube.com/watch?v=jpb3pdpXZno&t=2526s,
створений у 2001-му та присвячений дітям, народженим у 1986-му, став для мене наочним осмисленням тогочасних подій та основою для розмов із запоріжцями – учасниками ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС, яка, до речі, носила ім’я Володимира Леніна.
А самого Ігоря Малахова, який став до лав ЗСУ, 21 квітня 2026 року колеги-митці, друзі, поховали в Києві…
Вже не вперше маю, що додати до експозицій в Українському домі. Минулого разу це була б порада звернути увагу на колекцію творів митців кола Михайла Бойчука в Запорізькому обласному художньому музеї.
Наразі – це спогади учасників чорнобильських подій. А ще музичний вклад – симфонія для органа Мікаела Тарівердієва «Чорнобиль» (композитор у 1986-му декілька разів бував на місті аварії та створив цю музичну присвяту у 1987-му). Кінематографічний спадок – той самий фільм Ігоря Малахова. Та «Дзвін Чорнобиля» – документальний чотирисерійний фільм режисера Роллана Сергієнка, відзнятий з 28 травня по 26 червня і на початку вересня 1986 року. Спочатку фільм навіть був заборонений до показу на території СРСР. Автори намагались відобразити свідоцтва людей, безпосередньо причетних до трагедії, уроки якої ще слід усвідомити. «Дзвін Чорнобиля» занесений до «Книги рекордів Гіннеса» як фільм, який показанли у всіх країнах світу, де є телебачення… А для мене це болючі свідчення людей, які в дитинстві та юності пережили другу світову війну, а у 1986-му, вже у віці дідусів та бабусь, мали залишити свої рідні дома та їхати бозна куди, тікаючи від радіації. Так само люди тікають зараз – від війни, і з болем дивляться на зруйновані рідні села Оріхівщини,.. Гуляйпільщини… Можливо, мені не вистачило й цього порівняння на виставці.
Воно знайшлося тільки у відеозаписі пісень Полісся, які виконують літні жінки-переселенки, у найсвітлішому місці Українського дому (до речі, схожому архітектурно на церкву з банями, хоча це був колись музей Леніна, споруджений у 1978–1982 роках).
Та виставка в Українському домі мистецька. За задумом, вона “переосмислює та олюднює міф Чорнобиля як нашарування ландшафтів: культурного і природного, втраченого і віднайденого, наукового і магічного, катастрофи та прихистку”.
Через документальні свідчення виставка веде покроково від самої аварії на ЧАЕС тдо сучасності – тимчосвого захоплення території росіянами та влучання російського дрона в новий безпечний конфайнмент у лютому 2025 року.
Художнє осмислення катастрофи 1986 року представлене через чорнобильську серію Марії Примаченко, твори Віктора Зарецького, Ади Рибачук та Володимира Мельніченка, Людмили Мєшкової, етапи монументального оздоблення Іваном Литовченком Прип’яті та Чорнобильської АЕС, документальні фотографії Віктора Марущенка, твори й світлини художників-ліквідаторів Олега Векленка та Дмитра Нагурного та багатьох інших.
Про спільне творче життя батька, Григорія Соколенка, та Івана Литовченка розповідав Андрій Соколенка. Він і нагадав про руйнацію часом монументального спадку Івана Литовченка у Прип’яті…
Виставка працюватиме до шостого червня. Тривають групові екскурсії школярів та студентів, приходять старші люди, яким є що згадати про події сорокарічної давнини…
Для ветеранів, чинних військовослужбовців та учасників бойових дій; членів родин полеглих, полонених і зниклих безвісти воїнів; учасників ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС та ще численних категорій відвідувачів – вхід вільний.
Інеса АТАМАНЧУК, фото авторки
