Це надзвичайно важливо, що в українському культурному просторі із тимчасово… ампутованими, болючими територіями трапляються такі змістовні події, як нові сучасні вистави. Як-от, народжена в обласному музично-драматичному театрі імені В.Магара «Момо».
Здавалося б, де Франція, де ми? Автор – Себастьєн Тьєрі, французький комік і драматург, не класик, а просто сучасна людина. Бо треба ж мати такий хист, щоб грати у фільмі «Мільйон років до нашої ери», писати п’єси, ставити, самому грати…
У 2015-му він ставить свою тільки-но написану п’єсу «Момо» в Паризькому театр. У 2016-му – номінований на премію Мольєра, як живий франкомовний автор, за «Момо».
У 2017-му зняв фільм, де разом зіграв разом із Кристіаном Клав’є [«Один вдома» чи не впізнаєте? Але тут він france-france]. І, треба сказати, наш Анатолій Сиротенко зіграв цю роль на сцені театра імені Магара блискуче, дотепно і переконливо. Із українським шармом.
Тож, режисер Олександр Іваненко прекрасно переклав українською та поставив та п’єсу, що вплетена до нашого сучасного життя.
Сюжет: “Роблячи покупки в супермаркеті, містер і місіс Пріу бачать, що незнайомець краде їхній кошик для покупок, тож вони знову роблять покупки разом, і коли повертаються додому, усі зроблені раніше покупки залишаються в їхньому домі. того вечора містер і місіс Пріу розуміють, що незнайомець увійшов до них додому, залишив їхні покупки, і що він одночасно користується їхньою ванною кімнатою. Перебираючи його речі, вони знаходять їхню стару фотографію, на звороті якої написані слова «тато» і «мама». Вони також знаходять записку на ім’я Патріка Пріу. Закінчивши свій туалет, він зустрічає Пріу і оголошує їм, що він їхній син. Знаючи, що у них ніколи не було дітей, вони починають ставитися до нього з підозрою. Виникає лише одне питання: але хто такий цей таємничий Патрік? який дивно говорить, вимовляючи незрозумілі слова для мосьє Пріу, але не для мадам. Патрік навіть дзвонить мадам Пріу Момо, щоб сказати мама…”
Мені ж здається, що Патрік підклав до візка у супермаркеті те, що хотів з’їсти сам, разом із батьками. І – закрутилося!
Від сміху до сліз лише один рух, лише один дотик.
Перед виставою, до речі, звучить увертюра, дуже впізнавана музика – бонус для глядачів, теж france-france… На фоні нашого Володимира Магара.
Оце сидимо в залі, та з’ясовуємо, що подруга вчила французьку та пам’ятає пронанс, я вчила німецьку, “die Kinder шпарен по дорозі”, третій вміє англійською спитати щось корисне…
І це має відгук у п’єсі. Оце коли Андре [Анатолій Сиротенко] кричить людині, яка ненавмисне, але переконливо з’явилась в його житті та виходить із ванної кімнати, обгорнувши тіло рушником: “Ду ю спік френч???”
Ми і сміялися, і ковтали сльози, до щему сприймаючи самотність, непорозуміння, сон та пробудження батьківських почуттів,.. і несправедливість стосунків, і холод світу…
Від сміху до сліз лише один рух, лише один дотик.
Режисер Олександр на питання, що згадується йому найсмішнішим у роботі, розгублюється:
– Я не можу вам сказати, бо коли я роблю історію,.. я кожну репетицію дивлюся як вперше. Потім вибудовую, щоб було смішно. Граю роль глядача.
У Запоріжжі це п’ята моя вистава. Запорізький театр мене виховав як режисера, тому що я почав із дитячих казок. «Мауглі», «Аліса в Дивокраї». Потім – соціальна драма для підлітків Norwey today.
А далі пішли «Інкогніто з Бразилії», для дорослих, і ось вже… «Момо». Знаєте, п’єси цього автора я б назвав «розумний бульвар»., комедія ніби легка, але має другий, третій шар…
Бо насправді це – про глухоту сучасного суспільства. Патрік [роль Марка Первухіна та Вадима Кир’яна] начебто людина із фізичною вадою, бо глухий, але чутливість у нього завищена. А людей, ніби здорових фізично, не цікавлять чужі проблеми, чужі діти, …обставини, які нас оточують.
Якщо це глобалізувати, то наша теперішня ситуація …
Ну як це? Весь світ бачить, що це агресія, що це війна і вони роблять вигляд, що не розуміють. Що це… може розповсюджуватися. Кожна мілка по суті людина може поставити за ідею: я теж так можу – відняти, захватити, образити, вбити… Я до чого веду? Всесвіт починається з особистості…
Фільм… як на мене, більш мелодраматичний…
І фільм, до речі, має фінал, в якому батьки, які ніколи не мали сина, отримують ще й онука просто у власні обійми…
У виставі ж на Олександра Іваненка є дуже красиво та ексцентрично зроблена пантоміма у виконанні Марка Первухіна та Ольги Гріщенко, яка натякає, що рано чи пізно це трапиться!
Тетяні Григор’євій треба зіграти власне Момо, жінку, яка ніколи не була мамою, і раптом я отримує собі готового дорослого сина.
– Материнство у кожній жінці є. Але спочатку мені було треба зіграти оце: Мама? Я – мама???
– Так ви навіть трохи схожі!
– Так, ми обидва чорняві.
І сміються!
Ось Патрік, Марк Первухін.
– Було складно, тому що я маю грати глуху людину, а а ці люди мають особливості в вимові, жестах, рухах… Я шукав в інтернеті, знаходив…
А потім навіть наважився до того, що насмілився – а я їжджу в автобусі одним маршрутом з однією парою глухонімих, – спостерігати за ними.
А вони це побачили. Посміялися, я сказав, що артист театру. що маю таку роль: можна я за вами трішки попідглядаю? Вони сказали – так! Я їм писав на телефоні, вони відповідали! Я вивчив деякі жести, зрозумів деякі особливості поведінки.
А мова вистави така, бо ж – комедія!
Лоранс, патетично:
У нашому саду виросло дерево. Яка різниця, хто його посадив? Серце сильніше за кревні пута.
Яка різниця, з якого він живота? Я люблю Патріка.
Лоранс, дотепно:
Людина, яка приймає душ, не вбивця. Вбивця приймає душ після злочину.
Лоранс
– Андре, він тебе не чує та не розуміє!
Патрік:
– Же тупе!!!!
Лоранс випитала чоловіка про зраду.
Андре:
– Це не зрада, це зрадочка!
Андре питає голого Патріка, загорнутого в рушник…
– Ду ю спік френч???
А мені здається, що рушник… це пелюшки дитини. І що Патрік дійсно знайшов свою родину, свій дім.
Інеса АТАМАНЧУК, фото Миколи БАРИШЕВА
