“Здатність людини думати й робити власні висновки усе слабшає і слабшає під штучним зовнішнім впливом… Були часи, коли люди переважно тільки отримували інформацію. Доволі об’єктивну. І зважували, думали самі. А зараз до послуг обивателя легіон усіляких коментаторів, експертів, радників, помічників, речників, консультантів, блогерів… Вони формують задану, підказану їм точку зору. Бо відробляють хліб, котрим їх годують. Ті, хто править світом. Й обиватель уже не може без коментаря, по суті – чужої підказки…”
Ця розлога цитата – з нової книги «Весняні пакільці» знаного запорізького письменника, лауреата премії імені Івана Франка, автора 40 книжок Костянтина Сушка. Презентація твору відбулася нещодавно в обласній універсальній науковій бібліотеці. Але власне книга – не про необхідність для притомної людини дотримуватися інформаційної гігієни. Це лише малесенький фрагмент роздумів письменника. А «Весняні пакільці», як зазначає сам автор – це «Розмова про все».
Пакільці – дерев’яні палички, якими дбайливий господар позначає, де в нього посіяні помідорки, де картопелька, де цибулька. У переносному сенсі це вішки, довкола яких гуртуються наші спогади.
Ну, а «Весняні пакільці» Костянтина Сушка – це глибокий, ліричний, місцями контраверсійний діалог з читачем, якому не все одно, що відбувається в країні та світі, між співвітчизниками та іноземцями, предками та сучасниками. Для якого опорними точками є Природа, Всесвіт, Небо, Сонце – саме так, з великої літери.
Книгу обсягом у 249 сторінок неможливо прочитати одним «ковтком». Бо зустрічі з сімома героями твору, кожен з яких відіграє значущу роль у житті письменника, а також з Місячним сяйвом, Вітром, Тишею, Живими Створіннями викликає безліч думок і почуттів.
Ну, що особливого в тому, що «сентиментальний старигань» копає город коло рідного обійстя десь на Херсонщині? А у Костянтина Сушка народжується пісня свого двору. Не «десь», а в конкретному селі Бабина, де він народився і виріс, яке ніколи не забував, часто відвідував і куди зрештою повернувся, бо не міг опиратися поклику рідної землі.
Тут мало залишилося мешканців. Письменник теплим словом згадує друзів дитинства, хоча у зрілому віці вони стали зовсім не ідеальними. До когось він суворий, і має на те усі підстави. Бо ж не якісь зайди, а тутешні невігласи порубали парк, знищили старий маяк, зрештою, покинули свою домівку. А от природа… Вона відживлює і надихає. Зрубані дерева дають нові міцні паростки, бо – лишилося коріння!
Так само і в душі читача проростають власні спогади. Я гостювала у селі Кам’янка на Дніпропетровщині в глибокому дитинстві. Та мені здалося, що я знову бачу, як «листопадиться» у садку і на городі. Як квохче у «конюшні» курка, знісши крашанку. Як прабабуся порається коло літньої кухні, а прадідусь із цеберкою іде до величезних ночов із дощовою водою, аби полити квіти, втомлені сонцем…
І згадалося, як боляче стислося серце, коли кілька років тому я випадково потрапила на рідне обійстя, яке по смерті прадідуся з прабабусею півсотні років тому продали односельцям… Про погріб нагадує лише яма… Старенькі абрикоси справді стали «безпритульницями». Від хати лишилися тільки стіни та купи глини…
Цілком погоджуюся з Костянтином Сушком, що покинуті хати треба ховати, як і людей. Наприклад, насипавши над ними кургани.
Саме так зробив Кость Іванович у рідній Бабині з ближніми занедбаними хатами, які втратили господарів. Але почувається серед них не у пустці – а на природі. Дідівську ж хату з літньою кухнею облаштував, зберігши їхній неповторний дух.
А ще письменник з 2014 року облаштовував на власній садибі музей старовинних і просто старих пам’яток. Серед яких були і камінні свідки кочових культур та козацької епохи, й більш пізні менонітські гармани. І багато ще чого.
Тут, на цьому обійсті, в оточенні звичних сільських речей, Костянтин Сушко восени 2021 року й задумав написати «Весняні пакільці». До яких ішов, можна сказати, усе життя. На батьківщині думалося напрочуд легко, ідеї голову просто опосідали. А написав книгу Кость Іванович усього за 38 днів. Напередодні москвинської навали. І дякує Всевишньому, що встиг поспілкуватися з минулим, коли воно було зовсім поруч.
… Духовний прихисток письменника окупанти осквернили. Зробили у його рідній хаті спостережний пункт. Та найбільше болить йому, що Загальне Зло проявляється в діях не лише офіційних загарбників, а й простих наших співвітчизників. Аби ж вони лише втратили здатність самостійно мислити! Ні, багацько “слідом за окупантами навідуються до розтрощених крамниць, аптек, майстерень, навіть до зруйнованих ракетами осель”… І саме цього треба позбуватися у першу чергу.
Та письменник все одно впевнений: Бабина не вмре. Вона буде. Бо живий, хоч і скривджений, Дніпро. Проростають новими пагонами акації, абрикоси, шовковиці, груші. Усе в уяві письменника пульсує і “рухається назустріч, залишаючи за собою пакільці. З минулої весни і назустріч новій. Ось тільки зиму слід перебути”.
Перебути зиму допоможуть «Весняні пакільці» Костянтина Сушка. Ці психологічні ліки можна довго пити маленькими ковточками. Смакуючи…
Ганна ЧУПРИНА, фото авторки
