Чергова зустріч в рамках проєкту «Навколо книги» в Українському кризовому медіа-центрі була присвячена нашим національним особливостям святкувань Великодня.
В цій темі Ігорю Стамболу допомогла розібратися етнологиня, журналістка, музейний педагог, наукова співробітниця Національного центру народної культури «Музей Івана Гончара» Ярослава Музиченко.
До Українського кризового медіа-центру вона прийшла з власною книгою «Великдень. Звичаї, обряди, страви».
Писанки – перше, з цим ми пов’язуємо це свято. Цікаво, що червоне яйце є дуже поширеним символом у європейських народів. Як і гра навбитки, коли розбивається яйце, і з нього виходить животворча сила.
Щодо розпису є певний набір по всіх регіонах України. Наприклад, восьмикутна зірка. Зображення риб і коней, різні геометричні фігури, трирогі зображувались всюди. Найбагатші гуцульські писанки. Вони дуже тоненько писані, з дрібними візерунками. Лемківські ближче до словацьких і чеських.
“Риба – ще дохристиянський символ, – відзначила дослідниця. – В колядках ми зустрічаємо рибу, яка говорить із соколом. Є легенда, що золота щука розбиває своїм хвостом лід, і тоді починається весна. Потім в християнстві риба стала образом Ісуса Христа”.
Ще один незмінний атрибут Великодня – паска. За словами Ярослави Музиченко, раніше в Україні випікали паску і бабу, або бабку. В давнину паска була як звичайна булка, на відміну від бабки, якій дуже годили, прикрашали різними візерунками, хрестами з тіста, косичками. Галузочками свяченої верби кріпили птахів. Зараз так прикрашають традиційну паску. Чого не було, та це посипання фарбованим зерном и поливання білим кольором. Форма і величина паски свідчила про рівень достатку родини.
За матеріалами етнологів, 150 років тому були родини, які приїжджали до церкви святити великодні страви на возах. Там були величезні паски, печене порося, ковбаси. А от набір страв був однаковий, і розміри статків не мали значення. Від злого оку брали мак та часник. У неділю цілий день дзвонили у дзвони. Це міг зробити кожний бажаючий. Всюди хлопці ставили великі дерев’яні гойдалки і запрошували гойдатися дівчат. Якщо дівчина погоджувалася і дарувала хлопцю писанку, загорнуту у вишиту хусточку, то це було ознакою майбутньої пари.
Вживання алкоголю – ще одне, чого в давнину не було в українців на Великдень. Авторка закликала повертатися до тверезого розуму і свідомості, і розуміти, що цей звичай прийшов до нас від злих сусідів. «Перевірені знання мають виходити на широкий простір. Саме це, а не те, що поширюють багато журналістів, говорячи про забобони і прикмети. Часом беруть інформацію про свята з російських сайтів, чим сприяють поширенню псевдокультури і чужих звичаїв. Бажано уважно до цього ставитися», – пояснила Ярослава Музиченко. Вона переконана в тому, що відродження народної культури дуже швидко відбудеться. Той, хто вперше спробує написати писанку або заграти у весняну гру, наступного року не зможе без цього обійтись.
Оригінал статті – на сайті Українського кризового медіа-центру: https://uacrisis.org/uk/velykodni-tradytsiyi-u-fokusi-etnologiyi
