Ще наприкінці минулого року в Запоріжжі, у Центральній міській бібліотеці, відбулася презентація нової книжки – збірки есеїв «Українська мрія. 25 сходинок до суспільного щастя».
В Запоріжжі книгу презентувала трійця авторів:
Павло Гай-Нижник – доктор історичних наук, поет, автор наукових монографій, збірок поезій і наукових публікацій;
Костянтин Дорошенко – мистецький критик і куратор, письменник, запрошений куратор Дослідницької платформи PinchukArtCentre;
Дмитро Різниченко – політичний активіст, публіцист, психолог, ветеран російсько-української війни, учасник боїв за Іловайськ 2014 року.
Автори відзначили, що за інтервал у майже рік справжньої війни, російської агресії [про це йде мова і у вступному слові Олеся Донія], багато чого змінилося. І росія знов, не вперше, намагається вибити з-під ніг українського суспільства ту саму драбину із 25-ти сходинок до щастя, яку задумали автори напередодні війни.
Кожна сходинка має надихаючу назву. Це – вміння критично мислити та відстоювати власні принципи, боротися за свої права і свободи та підвищувати власний рівень культури… і так далі, дивимося на фото.
Лише на одній сходинці ми призупинилися, причому із людиною, яка намагалась навчити цим вправам читачів, із психологом Дмитром Різніченком: «Вгамуй власну агресію»…
Ми стояли із Дмитром біля вікна бібліотеки, дивилися на запорізькі будиночки крізь туман, і він тихо сказав, що вкотре відчув, що вчорашні переконання не відповідають сьогоденню: “Цей проект починався до війни. І нам здавалось, що ми маємо вигадати своє майбутнє, щоб його побудувати. Я відстоював позицію, що агресії треба позбуватися, і перша війна нам показала, що станеться, якщо ми не змінимося самі і не змінимо ставлення до людської агресії… А тепер – це усе сталося. І – не можу я зараз у Запоріжжі говорити, що треба позбутися власної агресії”.
Презентація відбулася наступного дня після чергового обстрілу міста російськими ракетами – 17 грудня.
Багато чого у цій книжці пов’язане із нашим містом.
По-перше, автор ідеї Олесь Доній – ініціатор музично-літературного фестивалю «День Незалежності з Махном», який гримів музично та літературно у Гуляйполі з 2006-го по 2009-й, та був щедро ілюстрований на сторінках нашої газети. А нині Олесь із болем розмірковує, чи потрібна українцям книжка, друк якої був призупинений у лютому 2022-го. Та приходить до думки, що жодна із сходинок до суспільного щастя,
Небайдуже до Запоріжжя і серце Костянтина Дорошенка, який підтримує сучасні мистецькі проекти у нашому місті, як-от відлуння Міжнародного симпозіуму сучасного мистецтва BIRUCHIY останньою осінню до великої війни.
Серед авторів – великий мандрівник та заохочувач до мандрів Ігор Захаренко, запорожець за походженням, який тисячі разів перевірив, як щиро українці чекали на вільне відвідування світу, – і про це він пише в своєму есеї на сходинці «Мандруй світом».
Ось список авторів, кожен з яких добре розуміється на обраній темі. Олесь Доній; Олександр Зайцев; Вадим Яковлєв; Євген Якунов; Семен Глузман; Тарас Стецьків; Володимир Бойко; Дмитро Тузов; Ян Валєтов; Костянтин Дорошенко; Сергій Гайдай; Олена Задорожна; Дмитро Різниченко; Микола Давидюк; Любко Дереш; Олександр Ройтбурд; Олександр Кочетков; Віталій Кулик; Дмитро Борисов; Ігор Марков; Геннадій Друзенко; Василь Кузан; Семен Широчин; Оксана Скиталінська; Павло Вишебаба; Павло Гай-Нижник; Анна Романова; Ігор Захаренко; Ярина Квітка; Юрій Лисенко [Юрко Позаяк]; Іван Примаченко; Руслан Рохов; Наталя Іщенко; Олексій Толкачов.
Хтось знайомий по публікаціях та навіть дружбі у соцмережах… Хтось вже відійшов до пантеону культури, як-от Олександр Ройтбурд, якого запрошував із виставками до Запоріжжя наш незабутній Юрій Бараннік.
Наведу цитату з есею Ройтбурда з есею на сходинці під назвою «Учися толерантності»: “Мистецтво існує для того, щоб порушувати або ставити під сумнів певні табу”, – зважаючи на нинішній кривавий період української історії, думаю, пан Олександр поставив би під сумнів табу на нетолерантність.
Бо двоє з авторів книги, яка вийшла, до речі, у видавництві «Саміт-книга» та була презентована 17 жовтня 2022 року в Музеї історії Києва, – навіть не потрапили на цю подію. Це яскравий блогер Павло Вишебаба та вільний журналіст Володимир Бойко, які пішли воювати в лави ЗСУ. Між тим, есей Бойка «Підвищуй власний рівень культури» містить непересічні відомості про українське вокальне мистецтво та відповідь на запитання – “хіба лише Шаляпін співав українською?” А Іван Вишебаба, у мирному житті – голова громадської природоохоронної організації «Єдина планета» – на сходинці «Бережи природу» пише про екологічну кризу як шлях до істини…
Ех, а якби ви чули, як Павло Вишебаба співає. Тож, послухайте:
https://www.youtube.com/watch?v=qtS61XixNa4&feature=youtu.be
Тож, замість боронити природу, Павло Вишебаба боронить нашу країну на сході. І пише вірші. Його дебютна збірка вийшла наприкінці минулого року рекордним накладом.
Ще один із авторів, відомий український юрист та конституціоналіст, який на сторінках «25-ти сходинок до суспільного щастя» розмірковує про пастки мовних обмежень, – Геннадій Друзенко. Нині він очільник та співзасновник Першого добровольчого мобільного шпиталю, його інтерв’ю про перспективи на 2023 рік:
https://www.youtube.com/watch?v=W-vHSypo_s4
Тож, слухаючи, аналізуючи, а тепер ось – перечитуючи есеї, погоджуєшся із висновком, який висловив Павло Гай-Нижник: “Нас врятує просвітництво. Нині це проблема цілого світу – примітивізація думки. Бо ми вивчаємо війни, а не науки”.
І не заперечиш. Тим більш, нині, наведу тут щемну цитату із військового досвіду Дмитра Різниченка: “Коли смерть навколо, світ ніби змінює свою природу, зникає буденність, випадковостей вже не існує і все, буквально кожне слово, кожен погляд, наповнюється змістом і значенням, наче Бог дивиться на тебе впритул. Простір такий насичений, що здається, простягни руку – і зануриш давно немиті пальці в саму безкінечність, яка бурштином розлита в літньому повітрі. Ніби розгортається якась надзвичайна п‘єса, і ти граєш у ній свою неповторну роль. Скільки важливого нам тоді відкривалося, які глибокі діалоги між собою вели. Жодна сповідь так не наближала до вічності, як ті неквапні розмови на тлі безкінечної стрілянини”.
Книжка не представляє якусь одну доктрину, представлені люди рідних поглядів, від консервативних до ліберальних – як заведено у нас в Україні. А розмова з авторами виявилась продовженням «25-ти сходинок», доповненим досвідом війни. Тож, наведу деякі цитати.
“Війна підштовхує наше суспільство до дуже стрімких та важливих змін. Тільки війна нам відкрила, наскільки ми можемо бути солідарними та допомагати один одному.
Ми відчули підтримку, відкритість та готовність людей сприймати один одного, не дивлячись на будь-які розбіжності, які ворожа країна постійно намагається ззовні загострювати… Оце відчуття солідарності помножує на нуль наше українське прислів’я про це, що два українці – три гетьмани, і моя хата зкраю… В нинішніх умовах це не працює, і ми можемо продемонструвати світові таку силу взаємопідтримки, яка вражає європейців”, – це з виступу Костянтина Дорошенка.
Дмитро ж, розмірковуючи про причини нинішньої війни, згадав: “У 2000-й рік, коли людство святкувало міленіум,.. у світі була тиша. Було дивне відчуття, що історія закінчилась. Світ із останньої великої війни, 1939-1945 років, прожив без масштабних трагедій більше ніж 70 років. За цей час накопичилось величезна кількість протиріч та внутрішньої агресії. Та величезна кількість танків та ракет. Тому конфлікти, які закладені зараз у світі, тільки починаються. І навіть якщо українська армія неймовірними зусиллями вийде на кордони 1991 року, вони не зупиняться. Занадто довго світ був без війни”.
“Європейці вже давно відмовилися від поняття героїв. Героїзм для них – щось радикальне, це насильство. Мовляв, це непотрібно, треба просто щасливо жити. А Україна межує із героїзмом, щоб просто вижити. Це говорить про те, що жодні цінності толерантності не можуть існувати без героїзму”, – говорить Павло Гай-Нижник. І це беззаперечно. І продовжує: “Футуристична картина, яку ми бачили у фільмі «Матриця», уже є реальністю у всьому світі. Ця ж війна показала, що руйнує не зброя, а руйнує інтелект. Тому нам потрібні роботи. Нам потрібні міні-роботи, нам потрібні безпілотними… А це неможливо зробити, якщо немає мізків”.
Так, ця думка мучить мене, як тільки на війні полилася кров, як тільки я побачила, з якою технікою нині змагаються на полі бою люди. Чому не воюють роботи? Бо наші люди безцінні…
“Українці зрозуміли ціною випробувань, що ми маємо право відчувати себе як суб’єкти історії. Росіяни не суб’єктні”, – говорить Костянтин Дорошенко.
На що молода пані із сумом відреагувала так: “Як їх суб’єктувати, окрім того, що вбивати?”
Та Костянтин Дорошенко швидко ввів розмову в русло історизму та стратегічного мислення: “У світі існувало кілька державних утворень, які виступали як агресори. Це Прусія, Японія та Москва – остання виросла з московського царства та пруського мілітаризму. Перша світова війна закінчилась в Азії… Друга світова війна привела до того, що зусиллями світового консенсусу можливість німецької та пруської агресії були помножені на нуль. Німеччина була розділена на окупаційні зони під жорстким контролем Америки, і було зроблене все, щоби ця країна більше не виступала як країна агресор.
З Росією такого не відбулося: в ситуації вибору між Гітлером і Сталіним, Сталіна залишили у спокої… А історія цієї країни, починаючи з Івана Грозного до сучасного часу – це постійна міжнародна агресія, постійний лозунг на захоплення інших земель – як мета російської державності. Тому нас добре розуміють Польща, Литва, Естонія, Фінляндія – всі, хто зіткнувся із росією.
Тож, треба раз і назавжди зробити так, щоб росія не мала потужності, не мала економічної можливості ще раз виступити агресором.
Тому ми дійсно маємо перейти кордон російської федерації, розуміючи основи державницької російської традиції, яка існує тільки як сильна влада. Бо як тільки влада здається російському населенню слабкою, вони відразу цій владі зраджують. І наше нинішнє завдання у цій війні – показати росіянам, що їхня влада не така сильна, як вони думають”.
Стратегія, яка кличе до героїзму, обумовлена.
Яку ж країну ми хочемо отримати в результаті цієї війни? – Збудовану за цими 25-ма постулатами.
Тож, наприкінці розмови Костянтин Дорошенко навів думку людини, яка нині перебуває на фронті: для того, щоб збудувати державу, про яку мрієш, спочатку треба відстояти ту, що маєш.
Тому, коли ми не можемо, поговоривши про майбуття… йти займатися іншими справами… Ні. Все, що прозвучало, що надруковано – все має значення.
Примірники автори подарували бібліотеці та туристичному центру Запоріжжя. Є де взяти, щоб почитати, подумати, обговорити. Та діяти.
Інеса АТАМАНЧУК, фото автора