Вчителі в окупації: як ставиться до проблеми освітній обмудсмен

Інший важливий аспект полягає в тому, що освіта є галуззю формування світогляду людини.

Коли дискутується питання роботи електриків, комунальних працівників, продавчинь, медикинь в окупації, де просто треба рятувати всіх людей та підтримувати життєзабезпечення цивільного населення, то ці професії підпадають під критерії міжнародного гуманітарного права, які окреслила представниця Моніторингової місії ООН з прав людини Ноель Калгун. Та коли йдеться про формування світогляду речей, то тут виникають складнощі.

В усіх школах на ТОТ учителів змушували працювати за російськими програмами, всюди масово знищували українські книжки. Там практично не лишилось українських книжок. Туди окупанти завезли сотні тонн російської макулатури у вигляді підручників, де Крим зображують російським, а Україну – нацистською державою. Все це намагаються запхнути в голову нашим дітям.

Ця серйозна проблема ще більше поглиблюється тим, що українське суспільство досі не має узгодженого розуміння, з якими критеріями та як підходити до питання відповідальності освітян за роботу в окупації. Наразі в суспільстві є дві крайні позиції. Одна позиція – “давайте всіх посадимо”, інша позиція – “давайте всіх пробачимо”.

Зрозуміло, що ні та ні інша позиція не може бути прийнятною в цивілізованій країні, яка, тим більше, бореться за своє виживання.

Минулого року ми провели три заходи, присвячені питанню колабораційної діяльності у сфері освіти, за участю Української Гельсінської спілки з прав людини, Міністерства освіти та науки, правоохоронних органів та інших державних органів та зацікавлених сторін.

За результатами цієї роботи служба освітнього омбудсмана в серпні 2023 року надіслала Комітету Верховної Ради з питань освіти опис проблемного поля в цій сфері й свої пропозиції про те, що можна зробити, щоб подолати ці виклики.

Ми визначили, що в цьому питанні немає чітко визначеного кола суб’єктів відповідальності. Наприклад, вчитель, який проводить урок у класі, – він є суб’єктом відповідальності, його треба притягати до відповідальності за ч. 3 ст. 111-1 Кримінального кодексу України (колабораційна діяльність)? Якщо він просто проводить урок, то наразі – ні, навіть якщо це урок за російськими програмами. Бо чинне формулювання статті передбачає відповідальність за впровадження стандартів освіти держави-агресора в закладах освіти. Але сам цей термін розмитий.

Тож через цю правову невизначеність ми позбавляємося можливості виконати дві головні мети – покарати дійсно винних у колабораційній діяльності, тих людей, які намагаються знищити Україну, і захистити від покарання невинних.

Коли в правоохоронців є така велика дискреція, то і так, і так буде за законом. Але постає питання, чи досягнемо ми справедливості. Тому тут потрібно чітко визначатися з балансом прав людини й захистом України як держави, але цього досі не зробили через палку дискусію між таборами “всіх посадити” та “всіх пробачити”.

Наразі в українському законодавстві також нечітко визначено підстави для притягнення до відповідальності. До прикладу, якщо вчитель математики проводить урок, то в його предметі не буде ідеологічної пропаганди та ідеологічного впливу. Отже, тут не буде складу злочину.

Якщо ж це урок історії, де вчитель розповідає про “ізвєчную російскую імпєрію” або “Крим наш”, то це пропаганда, і вчителя потрібно притягувати до відповідальності.

Коли ми минулого року готували заходи щодо проблемного поля в питанні колабораційної діяльності, ми звернули увагу на книгу “Злочинна колаборація в умовах збройної агресії. Практичний порадник кримінально-правової оцінки та розмежування”.

Цю книжку написали співробітники СБУ, і ми з ними багато спілкувалися. Вони чітко розмежовують, чи це реальний злочин, чи все ж таки вимушена поведінка.

Та питання в тому, що цей порадник з’явився не лише тому, що люди хочуть справедливості. Причина набагато банальніша. Наразі правоохоронці порушили 8 тисяч кримінальних справ за статтею про колабораційну діяльність. Де знайти ресурс усе це розслідувати?

Відсутність чіткого законодавчого регулювання

В українському законодавстві чітко не визначено норму про заборону вести педагогічну діяльність у разі ухвалення судового рішення про провину освітянина. Українські закони містять у цьому питанні широку дискрецію на розсуд суддів.

Тобто в разі вироку проти освітянина суддя може заборонити вести педагогічну діяльність, а може й не заборонити. І складається абсурдна ситуація, як, до речі, ми бачимо це і в справах про булінг у школах, коли вчительку визнали винною в булінгу, але вона продовжує працювати. Ба більше, навіть очолювати заклад освіти. У цьому питанні потрібно чітко унормувати законодавство.

Тобто щоб визнана судом винною в колабораційній діяльності людина з освітньої сфери не мала після цього доступу до дітей. Бо така кримінальна діяльність – грубе порушення прав насамперед дітей.

Уявіть реальну ситуацію. От я директор школи, і до мене прийшла працевлаштовуватися вчителька на роботу. Звідки я знаю, що вона не колаборантка? У нас немає взагалі такого реєстру. Якщо суд визнав людину винною в колабораційній діяльності, то він не зобов’язаний ставити будь-кого до відома про його вирок. Наразі є проблема, що багато судових рішень щодо колабораціонізму в Єдиному реєстрі судових рішень є закритими. Відсутня так само нормативна база, за якою я як керівник закладу освіти можу не взяти на роботу такого кандидата.

Такий стан речей створює для нас величезні небезпеки двох видів. З одного боку, небезпека необґрунтованих відмов у прийнятті на роботу лише тому, що людина була на окупованій території. Адже ми бачимо цей сталінський рецидив: якщо людина жила в окупації, то далі їй – зась. Її таврують як зрадника. Це неправильно, несправедливо і незаконно. З іншого боку, ми можемо запустити до освітньої системи реальних зрадників. І це треба також урегулювати.

Синдром перестраховуванняЄ ще одна проблема в цій сфері: наразі в Україні практикують незаконні позасудові відсторонення вчителів від посади. Це нагадує “телефонне право”.

Ми багато спілкувалися з колегами на ТОТ, із зони бойових дій та на звільнених територіях, і ми бачимо дуже неприємні речі, коли людину можуть звільнити лише тому, що з СБУ зателефонували начальнику управління чи директору школи та поцікавилася цією людиною. Вчитель не отримував підозр від слідчих, немає вироку суду, просто правоохоронці поцікавилися ним, бо, можливо, його хочуть запросити як свідка.

Нам відомі випадки, коли через такі дзвінки СБУ людей звільняли. Це синдром перестраховування в чиновницькому колі: аби чого не трапилось.

Усі ці питання необхідно врегулювати, бо наразі в Україні, з одного боку, є незаконні відсторонення від обійманих посад, а з іншого – людина з власної волі очолювала відділ освіти в тимчасово окупованому місті й зараз очолює, після звільнення міста. Вона ходила по будинках, змушувала директорів шкіл, вчителів виходити на роботу. До того ж ви розумієте, що вона робила це не сама, а в супроводі патруля з автоматами. Таких абсурдних випадків чимало. Це несправедливо, але законно, бо немає підстав відсторонити з посади.

Крім того, українське законодавство не дає відповіді на питання, чи буде відповідальність за колабораційну діяльність після звільнення всіх тимчасово окупованих територій України. Наразі є серйозна дискусія між правниками та між правоохоронними органами. Немає єдиної відповіді в цьому питанні.

Серед іншого в законодавстві не визначено відповідальності для вчителів за сприяння у викраденні українських дітей та незаконному вивезенні їх на територію Російської Федерації. Працівники галузі освіти мають доступ до дітей, до родин, до відповідних баз даних, і вони реально сприяють на ТОТ депортації наших дітей до Росії.

Виступ освітнього омбудсмана Сергія Горбачова під час дискусії Docudays UA “Освітяни, медики, комунальники на окупованих територіях – кого Україна вважає колаборантами і чи справедливо?” 

Фото: Ноель Калгун та Сергій Горбачов