Театр за впливом перемагає радість для очей від живопису та насолоду від музики. Розумом сприймаючи не ображені на мене види мистецтва, все ж розуміння творів можу розділити на складові. Театр же сприймаю повністю, як відображення й мого життя.
Тож, фальш театру сприймається болісніше, нетерпиміше, ніж вади живопису чи хиби мелодій. А відповідність внутрішнього строю вистави твоєму життю допомагає підтримати особистісну світобудову. Зміцнити конструкцію, яку хитають реалії разом із емоціями, наповнити її життєствердним сенсом, щоб… втриматись у сьогоденні та повірити у реальність майбутнього.
Режисура і драматургія Анастасії Сегеди із залученням текстів Катерини Пенькової.
Акторки:
Тетяна Смірнова
Ірина Зінько
Олена Александрович
Оксана Лукашук
Євгенія Непиталюк
Анімація: День Пінько
Презентуючи цими вихідними виставу «Брикси» на сцені театру-лабораторії VIE, директорка-художна керівниця Ольга Донік нагадала фразу Леся Курбаса: театр сьогодні має бути таким, яким суспільство має стати завтра. І ми на тлі, на жаль, значної кількості вистав, які застрягли у непорозуміннях поза часом, побачили виставу київської команди митців, зібрану з реалій сьогодення та насичену самоствердженням.
”…Мені здається, що ця вистава – саме про те, яким наше суспільство має бути завтра – відкритим та сильним. Суспільством, яке не боїться прямого діалогу на складні теми, яке може визнавати свої помилки та виправляти їх, готове говорити про складні теми…” – сказала пані Ольга.
І розповіла, що це за Брикси. Це назва унікального призабутого свята українських жінок, яке за старих часів проходило в Києві на Петрівки – 12 липня. Тож, український жіночий день називався Брикса, або днем жіночих примх.
“Тож, сьогодні буде свято, свято життя, – продовжила Оля. – І незважаючи на те, які різні історії прозвучать сьогодні зі сцени, це все – про життя, і про можливість жити його щодня і насолоджуватись”.
І запоріжці отримали таку, музичною мовою, увертюру – повністю підтверджену виставою «Брикси». “Можливість жити своє життя і насолоджуватися” обстоювали та вибороли героїні п’єси.
Режисерка Анастасія Сегеда зібрала п’ять оповідей жінок. Кожне інтерв’ю звучить як сповідь: ретельно відібрані фрази та притамані кожній слова формують виразні портрети жінок. Це робота на межі журналістики та мистецтва.
– Так, це документальна вистава, – підтвердила Анастасія у розмові перед тим, як вийти на сцену. І заперечила можливість десь на театральних форумах побачити текст п’єси. – Це реальні п’ять героїнь, в яких брали інтерв’ю, які розшифровувались, з них робили монологи… З двох годин кожного запису залишилось зо 20 хвилин. Це безумовно драматургія, бо будь-яке поєднання текстів за певним задумом це драматургія. Просто це не текст, який можливо ще десь використати, це підходить тільки для цієї вистави.
– Це безумовно журналістська робота. Яким було спілкування? Наскільки важко було передати досвід?
– Нормально. Це ж залежить від індивідуальних особливостей психіки. Я з цим живу: займаюся соціально відповідальним театром, працюю з темою війни і з темою травми.
– Як стабілізувати цей досвід? Чи можливо виховати в собі якісь адаптивні сили, як говорити, не травмуючи одне одного?
– Допомагає всім час, і те, що ми разом, тож, досвід стає спільним. Є маса напрямків. Конкретно я займаюсь казкотерапією з військовими, застосуванням театральних технік для покращення емоційного стану…
І цей театр, який я роблю, також терапевтичний. Вистава «Брикси» так чи інакше помічна для людей. Крім того, що ми піднімаємо тему видимості, помітності у суспільстві жінок старшого віку, вистава й терапевтично-помічна. Ти розумієш, що не один, ти маєш підтримку із своїми проблемами та переживаннями, із своїми бажаннями та радощами. Спільний досвід легше переживати.
– Та… бувають такі вистави, після яких погано себе почуваєш…
– Боже збав… Це є. Та я вважаю це злочином. Наразі, коли людям важко, таке робити… Я кажу: нашо? Навіщо це робити?
Те, що я роблю, намагаюсь робити нетравматично, правильно щодо нашого ментального здоров’я, нашого емоційного, психічного стану тощо. Звісно, я не можу знати про всіх, і можу не знати, що для когось це буде пов’язане з якоюсь травмою. Але я намагаюсь, щоб загальних тригерів не було, чи було якнайменше.
– Який досвід вас привів до психологічної роботи?
– Я акторка та не маю психологічної освіти. Це так чи інакше пов’язане з мистецтвом. З роботою. З практиками. Із зацікавленістю цією темою та розумінням необхідності пропрацювання травми через художні засоби, через творчі підходи, тому що це більш м’який спосіб, Через психотерапію не всі готові відразу йти. І так… легше і дієвіше.
– Як ви потрапили до Запоріжжя?
– Запросила Оля Донік. Спочатку ми восени привезли виставу «Військовий концерт»… А нині ми домовились, що я привезу цю виставу. Я захоплююсь тим, що у театрі VIE роблять, в таких умовах… Це достойно.
Виставу вже бачили в Києві та Ірпені, зараз будемо її грати на різних майданчиках Києва, хочемо зробити гастрольні покази в Україні.
Власне ж «Брикси» – історічна традиція. “Питання є, чому ми досі святкуємо восьме березня, – сміється пані Анастасія. – Давайте святкувати 12 липня Брикси. Обов’язково буде вистава в цей день”
У виставі звучать уривки з текстів драматургині Катерини Пенькової – це також документальні історії про жіноче життя 
На виставі зустрілися волонтерки, жінки з травматичним досвідом війни та окупації, психологині. “Вистава нібито про свято. Та що є свято? Всі живі-здорові – вже є свято. Чи з кимось зустрівся – свято”, – каже Анастасія
Інеса АТАМАНЧУК, фото Миколи БАРИШЕВА
