До Міжнародного Дня театру в Запорізькому академічному обласному українському музично-драматичному театрі ім. В. Г. Магара відбулося відкриття музейного простору.
Планування будівлі закладу таке досконале, що кожне приміщення має багато можливостей, які можна по-театральному обіграти… Що і відбулося. Й у світлому приміщенні художніми силами театру і запрошеної мисткині Наталії Ступакової створена промовиста багатосенсова композиція.
“Театральна п’єса завдовжки майже сто років”, – представляє цей історично обгрунтований простір директорка-художня керівниця театру Наталія Власова.
Так, історія театру ім. Магара має вже 97 років, у неї вплетено близько 600 вистав і сотні та сотні імен та доль.
У біографії театру – відлуння розквіту української ідентичності 1920-1930-х років, за якою прийшло нищення цієї потужної мистецької хвилі.
Театр працював у меншій будівлі з 1929 року, витримав часи Другої світової та окупації, у повоєнні роки залишився без власного приміщення, потім освоював новобудову авторства архітектора Семена Фрідліна… Переживав випробування та творчі злети, ділив із запоріжцями радості та щирий сум.
“Усе це – наша історія, якою хочеться поділитися. Яку точно варто знати всім небайдужим до театрального мистецтва та нашого Запоріжжя, – сказала на презентації музейного простору Наталія Власова, привітавши гостей з Днем театру. – Це важлива подія для нас і святкова – для вас: день, який об’єднує та вселяє віру в наше майбутнє. Бо кожні відвідини театру – наче ковток свіжого повітря, це надія в наші непрості часи”.
Простір готувався за її ідеєю, зважаючи на те, що “театр має дуже довгу славетну історію, тримається на мистецькому фундаменті, створеному видатними особистостями, корифеями. …Ми маємо дарувати людям радість і розповідати, як треба жити, насолоджуватись кожним жнем, як треба любити наше мистецтво”.
Першим кроком, – нагадала Наталія Власова, – було відкриття меморіальних табличок акторів на гримерних: “Це був тільки початок. Сьогодні ми робимо ще один крок. І маємо ще багато кроків попереду. У цьому приміщенні створений музейний простір, який зберігає найяскравіші події нашої історії. Використані сучасні технології, можливості графіки для створення макетів. Нам було важливо поєднати їх з архівними, автентичними предметами, які дуже цінні для нас. Це й особисті речі відомих акторів, які пов’язані з їхньою щоденною присутністю в театрі…”
Пані Наталія розповіла, й яким буде наступний крок в оформленні музейного простору. Це сучасні експонати-книжки, гортаючи які, можна буде побачити фотографії людей, які віддали життя служінню театру, а також – зразки сценографії та костюмів, створених для вистав.
Цю частину експозиції ми побачимо згодом: представити її у День театру завадили обстрілі, через які були знищені вже майже готові експонати.
І коли ми побачимо у просторі ці фотоальбоми, вони оживуть і поруч – на інтерактивному екрані – як виглядала сцена та актори у створених виставах.
“Те, що з нами відбувається, робить нас сильніше… Хочу подякувати всім вам, хто працює в цій будівлі: саме завдяки вам відбувається справжнє диво на сцені народжуються вистави, які зігрівають людські серця”, – завершила промову Наталія Власова.
І з нагоди Міжнародного Дня театру під аплодисменти вручила грамоми Департаменту культури ЗОДА акторам драми Антону Попудренко, Ользі Грищенко та солістці оркестру, скрипальці Ксенії Кізюн.
Перша екскурсія
Її провела керівниця літературно-драматургічної частини театру Наталія Ігнатьєва. Вона представила найкоштовнішу з точки зору історії частину музейного простору – старі афіші театру…
“Це оригінали. Тут є програмки 1945-го, 1954 року,.. є афіша 1948 року, в якій назва вистави українською, а весь опис російською, бо театр вирушав на гастролі, і писали універсальною у радянські часи мовою. Ми добирали афіші – найцікавіші, найнезвичайніші, відповідні часу. Помітно, як відрізняються графічні засоби, шрифти, дизайн… Також нам було цікаво, створюючи експозицію, брати афіші, на яких можна побачити обличчя найвідоміших акторів. Наразі представлені не всі, але, на щастя, маємо цифровий архів, і можемо побачити практично всі події та всіх акторів нашого театру…”
І кожен присутній – і гості подальших відвідин театру – можуть вчитатися в афіші та програмки, шукаючи знайомі імена, відчуваючи подих минулого.
На фото 1930 року (на той час театру всього рік, – авт.) прикметна вистава «Нафта». “Це часи, коли творив Лесь Курбас, і ще не почалися репресії та весь кошмар, зі ними повязаний, і ….курбасівська стилістика була, сучасною мовою кажучи, в тренді. Тож, оформлення цієї вистави дуже схоже на курбасівське… І це дуже цінно, і для театрознавців, і для історії нашого театру, тому що дає відчуття актуальності”, – розповіла театрознавиця пані Наталія.
Представлячи вистави, які створив Володимир Магар, – зокрема це «Майська ніч», яку він поставив ще до початку Другої світової війни, Наталія сказала: “Вона звучала довго… Ми ж маємо фото 1962 року”.
А представляючи фото вистави «Касандра» 1972 року, пані Наталія нагадала, що ця вистава відрізнялася масштабом, притаманним нашому театру, і вишуканою естетикою. За легендою, під час гастролей в Києві столичні глядачі йшли подивитися на нашу актрису Метяну Мірошниченко – як на зірку, мріючи побачити її в ролі Касандри…
“Поруч з нами сьогодні є люди, які цю виставу Володимира Магара, і всі обставини її створення та появи на сцені ще пам’ятають…” – сказала пані Наталія.
Це так, і саме ці люди – актриси, яких ми бачимо на сцені, працівники, які зустрічають нас посмішками у фоє театру, – з радістю пізнавали знайомі обличчя на афішах та фото, ділилися спогадами, розповідали про емоції від минулих подій.
Є у просторі афіша «Енеїди». Багато хто знає виставу 2005 року, а це «Енеїда» 1978 року, в який Енея грав В’ячеслав Сумський.
Є наочний макет реального простору Хортиці для вистави «Тарас Бульба». Його створювала, разом із майстрами художнього цеху, Наталія Білик.
Перелік вистав від 1929 року до наших днів, і перелік режисерів, які працювали в театрі, легендарні актори – з минулого, і з недавнього минулого, будуть представлені на інтерактивному екрані. Обробка і програмування цифрового архіву на діджитал-дошках виконав спеціаліст театру Геннадій Лещенко.
Пані Наталія представили інсталяцію з козацьких вистав, і нагадала виставу «Байда-Вишневецький», в якій прозвучав гімн «Ще не вмерла Україна…» навесні 1991 року, і на весь зал майоріли синьо-жовті прапори…
Провела паралель з сучасністю, звернувши увагу присутніх на фотографію вистави «У неділю рано зілля копала»: “1955 року, магарівська вистава, була така чарівна, що люди завмирали, як тільки відкривалася завіса й починалася дія. На сцені була величезна розписна декорація, виконана художниками. І ця вистава дуже довго жила… Й актриси, які грали юних героїнь, переходили на ролі матусь, тільки щоб залишатися в дії. Люди виростали на цих виставах, і вистави жили довго…” – натхненно розповідала Наталія Ігнатьєва.
Нагадала про Ярослава Мудрого на сцені – ця вистава дала можливість проявити талант Костянтина Параконьєва, який потерпав від гонінь через страченого у репресіях священника-батька…
З цими роботами на сцені оживала нова стилістика театру, яку ми відчуваємо навіть за фото.
Гримерна як відкрита тайна
Справжня театральна гримерна ніколи не була б доступною, та тут вона оздоблена так, що відкриває таємниці з пошаною до особистостей.
Це художня реконструкція гримерної, вона оформлена афішами та речами, які передали рідні корифеїв запорізької сцени.
Сукня Валентини Косташ, капелюшок світлани Бобир, гармонь, особисті речі та грим Олександра Гапона, Кобзар Івана Смолія – та його окуляри…
Ридикюль, чайний сервіз й залишки від пудрениці Анастасії Морозовій. “Ця актриса ще з Володимиром Магаром розпочинала, і була… зіркою, – розповіла пані Наталія. – Вона навіть увійшла до списку Видатних жінок Радянського Союзу. Це показово, що українська актриса із Запоріжжя потрапила до цьому списку‘.
Якими будуть наступні кроки?
Поруч, симетрично до Гримерної, буде Кімната художника, нині вона оздоблюється.
Знайдеться й форма подачі численних нагород, отриманих театром на фестивалях «Січеславна», «Мельпомена Таврії» та інших.
Вже створений макет будівлі театру набуде яскравішого композиційного представлення…
А мені згадалися історичні моменти, набуті під час краєзнавчої роботи та спілкування з мистецькою спільнотою Запоріжжя.
Те, що другим батьком для запорізького скульптора Владлена Дубініна став у повоєнні часи актор на прізвище Король – і це не Олександр Король, а людина іншої творчої біографії. І навіть омріяний Владленом Костянтиновичем пам’ятник молодому Шевченку набуває вагомішого для театру змісту. Та надії…
Згадалися наші бажання разом із онукою актора на прізвище Сохацький відновити його долю – від 1930-х у Києві та Житомирі до співпраці з Володимиром Магаром на запорізькій сцені.
Так, театр це сотні вистав та сотні доль.
Вплітаємо нові імена та бережемо пам’ять про не забутні.
***
Театр готується до прем’єри: перед виставою – святковий концерт!
Інеса АТАМАНЧУК, фото авторки
