Це фото знайдене на смітнику.
Ну, це не мав бути смітник, але на нього перетворила затишне подвір’я п’ятиповерхівки «братська» російська ракета.
Навіть живучи поруч і вже… як би звикнувши до біди, яка трапляється у прифронтовому місті, ніяк не збагну, що в голові людей, які виправдовують війну. Які бачуть справедливість у бомбардуваннях. Радіють смерті повних життям людей… Тішаться з руйнування житла, перетворенню простих та милих серцю речей – на розкидане, заюшене кров’ю, полите дощем і сльозами – сміття.
Це фото я знайшла у калюжі. Воно не дочекалось родичів, та якщо хтось відгукнеться – віддам. Якщо живий, та відгукнеться.
Фото – як хтось, колись, тато чи мамо, чи дідо, чи баба – їздили до родичів у Сталінград [за що тому місту це криваве ім’я нелюда, який на смерть посилаючи, смерті боявся?].
Перемогу святкували. Чарку, і не одну, разом перехиляли, щоб спогади про кров війни змити.
І щоб тепер нащадки тих, з ким разом горювали і пили, прийшли вбивати, посилати ракети на голову тим, кого народили та виростили рідні з України?
Вбивати прийшли й мої рідні колись люди із понівеченими отрутою мізками.
І я ніколи їх не зрозумію більше.
І не прощу.
Інеса АТАМАНЧУК
