«Увага, увага! Повітряна тривога! Пройдіть в найближче укриття!»
Ці слова, які по кілька разів на добу лунають зі смартфона, викликають у більшості мешканців прифронтового міста роздратування чи не більше, ніж вій сирени. По-перше, прильоти часто-густо не чекають, поки жіночий голос повідомить про небезпеку. По-друге, «найближче» справжнє укриття знаходиться досить далеко від помешкання. А коли тривога вночі, то ще ж треба продрати очі, і навіть коли спиш одягнутим, взутися й накинути верхній одяг – на жаль, уже не липень… Тож дві стіни – чи не єдиний захист.
Проте… Укриття може стати порятунком не лише від обстрілів. А й від нервового зриву. Маю такий досвід.
На межі зриву: серце калатає, ноги трусяться
…Туристичний килимок із парою старих ковдр я про всяк випадок віднесла у підвал свого будинку ще в березні. Тоді під час тривог туди спускалися жінки з дітьми. Хоча зі зручностей там була єдина тьмяна лампочка.
Влітку й на початку осені у це «сховище» взагалі перестав хтось заходити. А я лише інколи згадувала, що там мій килимок, на якому так зручно було колись робити дихальну гімнастику.
Та коли у жовтні ворог почав обстрілювати Запоріжжя щодоби, нерви стали вперто вимагати: «Дай нам хоч трохи спокою!» Останньою краплею була ніч між двома стінами, коли голова палала, серце калатало, як навіжене, а коліна трусилися. Тож вранці пішла шукати, де хоча б у відносній близькості є укриття.
Знайшла таке в учбовому закладі за 12 хвилин швидкої ходьби від дому. Чергова виявилася привітною. Дозволила оглянути приміщення і сказала, що тут можна переночувати.
В укритті виявилося кілька кімнат зі стільцями попід стінами. Подекуди стільці були зсунуті, і на них лежали чиїсь простирадла. Головне, там було світло, туалет, умивальник, питна вода в кулері, вентиляція і кілька виходів. Тож, кинувши в кутку ряднину, я зробила «ходку» до свого підвалу й принесла звідти килимок, теплий одяг і ковдри.
«Бунт» на «нічліжному кораблі»
Увечері, щойно стемніло, почимчикувала до закладу. На сходах стояла групка співробітників, які… обурювалися, що люди стікаються сюди, коли сирени не гудуть і взагалі тихо.
«Це ж учбова установа, а вони влаштовують якусь нічліжку! От коли буде тривога, хай приходять, пересидять – і п…ють звідси!» – почула я таку «французьку». Зіщулена, спустилася вниз. Виявилося, керівництво закладу вже влаштувало «теплий прийом» іншим «нічліжникам». Та люди мовчати не стали.
«У мене вчора усі вікна повибивало! І що мені тепер, ніч від холоду труситися?!! Її би в такі умови!» – жінка середнього віку аж сплюнула спересердя. «Це не її особистий заклад! Це комунальна власність! Де ж іще ховатися!??» – гнівалася інша. «Може, у неї є власне бомбосховище, а в нас такого немає. Маємо право тут знаходитися», – спокійно сказала третя. І запропонувала написати скаргу. Пропозиція знайшла відгук…
Бог його знає, чи підлеглі тут же доповіли керівництву, що у сховищі зріє «бунт», чи воно само опам’яталося. Але вже за чверть години співробітники закладу запропонували людям лавки (на них лежати усе ж зручніше, ніж на підлозі), а трохи згодом навіть принесли масляний обігрівач. І потім жодних претензій до невільних гостей ніхто не висловлював. Навпаки, ставлення було співчутливим.
«Царське ложе» серед розкладачок
…Я сиділа у своєму куточку і, незважаючи на прикрий інцидент, просто фізично відчувала, як розслабляються нерви. Світло, тепло, тихі розмови, які не заважають читати книжку. Кілька оповідань, – і я в змозі роззирнутися довкола.
На вкладеному на лави матраці сидить пані та набирає щось у ноутбуці. Відчувши мій погляд, посміхається і каже: «Інтернету тут немає, але вордівський документ написати можна», – і знову поринає у роботу.
Попід стіною вмощуються літні чоловік з дружиною: «Виїхали з Оріхова з-під обстрілів, у Запоріжжі знайшли тимчасове житло, та й тут уже так гримить… Перебудемо ніч і, мабуть, подамося далі». У сусідньому “кабінеті” мати вкладає спати двох хлопчиків. Діти не галасливі…
У кімнаті, де я облаштувала собі місцинку, за пару годин зібралося 12 душ. Троє на принесених з дому розкладачках, двоє на шкільних лавах, четверо на килимках, хтось на пляжному матрасі. А незадовго до десятої прийшла молода пара, що спілкувалася між собою англійською. Молодята принесли величеньку валізу. У ній був двоспальний матрас, який у надутому вигляді став заввишки у півметра.
«Чоловік англієць, нашою мовою ще не володіє. Ми тут по освітній програмі обміну в одному з вишів, – трошки ніяковіючи за «царське ложе» посеред килимків та розкладачок, розповіла дівчина (хлопець пішов наверх, аби спіймати Інтернет і попрацювати за лептопом). – У гуртожитку позавчора було дуже гучно. Минулу ніч якось на лавках тут передрімали, а сьогодні вирішили влаштуватися зручніше. Будемо тут ночувати до кінця відрядження, ще майже три тижні».
Вдома як у гостях…
Близько одинадцятої мешканці усіх кімнат, не змовляючись, полягали спати й погасили світло. Час від часу хтось ходив через наш «покій» до туалету, хтось сопів, за стінкою жіночка скрикувала уві сні. Та я сказала собі: це ж наче у плацкартному вагоні, ще й колеса не гримлять. І стало затишно.
Вранці прийшла додому й відчула себе, як у гостях… Бо вдень одна за одною пішли тривоги і я знала, що присмерком знову піду до сховища.
Склад сусідів трошки змінився. Зникли розкладачки, а на їхньому місці лежали поруч два ватяні матраси. Ближче до ночі прийшли власники – та не удвох, а утрьох – із симпатичним песиком на повідку. Таксик Джек вів себе чемно й тихо. До світанку, коли навіть у сховку стало чутно віддалені вибухи. Бідолаха скавчав і трусився. Господарі притискали його до себе, вмовляли, врешті заспокоїли.
Третій нічліг у вже знайомому середовищі минув краще. Люди тихенько займалися своїми справами, Джек приязно махав хвостом, літня пара з Оріхова, що збиралася виїжджати, мабуть, змінила плани – подружжя згадувало покинуте господарство й міркувало, чи довго чекати нашого наступу. Я читала Григора Тютюнника та розгадувала кросворди. Вночі було спокійно. До такої міри, що взагалі не хотілося виходити з укриття… Та не можна ж тут жити!
Нерви на місці. А килимок хай у сховищі полежить
Наступного вечора прислухалася до себе – страху не було. Щоб не куняти на стільці, умостила собі в коридорі «лігво». Куди й перекочувала під час північної тривоги. І, як не дивно, такого жаху, як перше, не відчула. Мабуть, нерви у сховищі таки заспокоїлися.
Минуло кілька днів. Ночую удома. Та мій килимок з ковдрами лежать в укритті. На випадок, якщо вдень стане накривати паніка, матиму «куточок відпочинку». Не чекаючи слів: «Увага! Увага! Повітряна тривога!..»
Ганна ГОРСЬКА, фото авторки
*Здійснено за підтримки Асоціації «Незалежні регіональні видавці України» в рамках реалізації грантового проєкту з NDF. Погляди авторів необов’язково збігаються з офіційною позицією партнерів.
