На сцені Запорізького дитячого театру «СВіЯ», яка була розширена для такої події, у неділю 22 червня була зіграна вистава «Три історії», яка завершила сезон.
Більш ніж сторіччя тому італієць Луїджі Піранделло видав збірку «Новели на рік», намагаючись показати внутрішній світ людини, від якої мало що залежить у непривітному світі, і його бунт проти безпросвітності життя. Новел 246, а мало бути за задумом 365, по одній на кожен день – для прочитання й роздумів. Новели ставали пізніше основою й п’єс Піранделло.
У виставі «Три історії» запорізького театру «СвіЯ» – три оповідання Луїджі Піранделло: «Три думки горбатої», «Шлюбна ніч» і «Посвист поїзда». І не тільки сцена «виросла» заради цієї прем’єри.
Подорослішала молодь із групи з назвою «Кабани»… Іронічно-ніжна назва не змінює стан захоплення та закоханості у цих тоненьких, високих дівчат, кожна з яких прекрасна обличчям і поставою, кожна актриса особливого індивідуального хисту та режисерських здібностей. Так мама може назвати дитину, яка пнеться вгору як стеблина, яка вже дивиться на маму трохи згори. Та їй і більше видно згори, цій дитині. І вона краще нинішніх дорослих розуміє одночасну жахливість і нажаханість сучасного світу. Його крихкість, непевність, красу. Й те, що іншого у нас нема…
Вистава розриває час на простір для роздумів, з якого важко вийти, поки не осягнеш задумане на сцені – власним досвідом.
Тінями кохання, яке проростає попри твою природу – до того, який любить свої примарні видіння, а не тебе.
У новелі горбата Клементина закохалася у юнака, який дивився на неї з вікна будинку навпроти, бо саме у цьому вікні він ще рік тому бачив дівчину, яку любив, і яка померла.
“…хіба не так ростуть деякі деревця, вузлуваті та викривлені? – питає Горбата дівчина, намагаючись пояснити себе. – Так. Але …у деревця немає очей, щоб бачити себе, серця, щоб відчувати, розуму, щоб думати, а у бідної Горбатої – є… З кривого деревця не сміються,.. пташки від нього не відлітають, а на бідну Горбату люди косяться, від неї тікають, І нарешті, деревцю не потрібне кохання: у травні воно зацвітає саме собою, за законами природи, хоча й криве, а восени приносить плоди, а бідна Горбата…”
Так буває в житті, що кохання ходить навхрест і навкіс, дорогами, які не перетинаються. Ми, дорослі, знаємо це. Знав це й Піранделло.
А кожному юному актору нинішнього випуску студії «СВіЯ», якій виповнюється 20 років, доведеться пройти свій шлях любові до театру.
“Ви дізнаєтеся з важкого шляху, що в довгій життєвій подорожі ви зустрінете багато масок і мало облич”, – отаке попередження захишив Луїджі Піранделло.
Він пошуткував з того у новелі «Шлюбна ніч», де наречені в цю саму ніч опиняються на цвинтарі, де згадують та омивають слізьми спогади про своїх колишніх коханих.
Звільнення від забобонів світу – новела «Посвіст потягу» [та насправді то спонукання долі].
А Клементина спирається на своє почуття, здіймається на ноги, стає вище за усіх на сцені, вдивляючись у світ очима-квітами – такими, якими щороку зацвітає кожне, навіть кривеньке деревце.
“Бува, хтось пише лист і він не виходить, – листа рвуть і пишуть заново. А життя? Життя не переробиш заново, не розірвеш, як аркуш паперу”, – це знов Піранделло.
Та, знаєте, коли після вистави обіймами та складеними у серці промовами проводжала у самостійне життя своїх випускників Світлана Ємець, вона згадала виставу, зіграну день тому і Дніпрі, і реакцію юного актора, який отримав записку – що він найкращий…
І він спочатку поіронізувавши з тих слів, насамкінець взяв – та й з’їв ту записку.
Щоб вона наче розчинилася у ньому.
Так, як розчиняється в кожному юному акторі та любов, яку вклала у нього запорізька «СВіЯ» та особисто Світлана Ємець.
Силою – якою розквітають емоції, коли ці діти працюють на сцені.
Інеса АТАМАНЧУК, фото авторки
