Гуманітарний центр «Завжди разом» був утворений у березні минулого року як волонтерська ініціатива. Широкомасштабне російське вторгнення, потік людей із зони бойових дій, яких приймало Запоріжжя, спонукали до дій. І основою для новоствореного центру стала багаторічна гуманітарна діяльність БФ «Ветерани Чорнобилю», набуті зв’язки фонду та репутація.
Тож, майже відразу з’явилась можливість надавати людям, які вимушено покинули рідні домівки, адекватну допомогу. У перші дні доводилось бачити спантеличених жінок та заплаканих дітей у прокопченому одязі, без елементарних побутових речей. Дякуючи Християнській місії з Америки та особисто Джону Кахельману jr новостворений гуманітарний центр мав можливість надавати допомогу…
Ті дещо панічні часи ми згадуємо разом із Інною МИГУЛЕЮ, яка керує центром «Завжди разом», розмірковуючи про те, як змінилась волонтерська робота за рік війни.
– За цей час трапилась не просто трансформація, а повне переосмислення нашої роботи, а повне переосмислення себе, своєї ролі у цьому світі. Те, як виросла та змінилась за рік організація, бачиш, передивляючись минулорічні фотографії. На них – купка людей, дуже діяльних, дуже мотивованих, та при цьому відчуття деякої хаотичності.
– Ми розуміли, що треба щось терміново робити… І робили те, що могли.
– Так, ми були, як я називаю, «дикими» волонтерами. Але з часом стали розумнішими, сильнішими. Більш того, з ентузіастів ми зуміли перетворитися на професіоналів. Ми не просто вийшли з підвалу, де видавали одяг. Ми створили структуру, розподілили ролі, задекларували Кодекс волонтера, сформулювали концепцію, краще зрозуміли нашу місію. І мене тішить, що наші уявлення про співпрацю, які кожен сформулював окремо, співпали. Ми спромоглися створити загальну візію організації і сформулювати напрямки роботи.
– Які нові форми роботи центру?
– Це самореалізація та адаптація людей поруч. Нам треба навчитись самим та дати приклад людям, як жити у нових умовах. Пресловута байка про вудку та рибу не втратила актуальності.
Біда в тому, що люди звикли, що їм дають рибу, та часто не хочуть братися за вудилище, за різних причин. Ті, хто хотів, давно вже це роблять. А більшість не може це зробити, і не завжди через фізичні, а часто через моральні та психологічні обмеження. Травма війни проявляється по-різному.
Мої колеги-психологи впевнені, що психологічна допомога потрібна усім, та не всі про це знають.
Бесіди, можливість поділитися пережитим – одна з можливостей, якою ми користуємось. Та ми вже розмірковуємо над можливістю надання психологічної допомоги в структурі центру.
Та вкрай важливим аспектом є залучення до діяльності. Бо насправді люди, які знайшли прихисток у нашому місті, відчувають брак спілкування – обірвані зв’язки із своїм середовищем, оточенням…
Тож, ми постійно перебуваємо у пошуку форм роботи, які дадуть можливість проявити уміння та можливості волонтерів та наших ВПО. Може, це буде гурток? Майстерня?
Майстер-класи жіночих вмінь вже стали частиною нашої діяльності. Шукаємо нові теми.
Ми організуємо заходи, до яких долучаються волонтери та люди, з якими познайомились під час роботи – це спільні екскурсії, відвідування музеїв, концертів, театральних вистав.
Зрозуміло, що живемо в реаліях нестачі робочих місць та відповідної зарплатні. Але паростки нашої діяльності спонукають людей шукати самореалізації, можливостей застосувати свої здібності.
Швидко змінити обставини життя ми не в силі. Тож, маємо адаптуватися до нових умов. І впевнена, що це питання виживання не лише кожного на фізичному рівні, а й ментального здоров’я суспільства в цілому.
Зараз я працюю над проектом з інтеграції ВПО і бачу, що світові гуманітарні стандарти потребують перегляду стосовно нашої країни. Україна – не країна третього світу, це держава у центрі Європи із великою кількістю людей із освітою, самостійних, незалежних, не звичних отримувати все готовим, а здатних заробляти та розраховувати на себе. Треба шукати та знаходити саме такі можливості.
Одна із спільних акцій волонтерів та людей, якими опікується гуманітарний центр – екскурсія Старим Запоріжжям
Інеса АТАМАНЧУК, фото автора та Миколи БАРИШЕВА
Матеріал підготовлено в рамках проєкту “Слово правди – наша зброя”