Відверто. Шокуюче. Болісно. І… дуже смішно!
Таку моновиставу 11 листопада о 17.00 запоріжці побачать у Концертному залі.
«Боятися немає сенсу!» – переконує актор, режисер і автор тексту Анді Іва.
Він же – солдат ЗСУ Андрій Іванюк.
П’єсу «Боятися немає сенсу» видрукували як пролог в антології актуальної української драми «Неназвана війна». Свого часу вона перемогла у конкурсі, що проводив Національний центр театрального мистецтва імені Леся Курбаса. Можна купити книгу і прочитати правдиву історію Андрія Іванюка, як 2015 року починалася його служба в АТО. А за великим рахунком – як формувалася і гартувалася сучасна українська армія.
Та, презентуючи виставу, я не випадково написала «автор тексту». Насправді у постановці нема раз і назавжди завчених слів. Образно кажучи, Андрій Іванюк щоразу наново «вишиває» по канві – в залежності від ситуації та аудиторії. Недарма про цю виставу іноді відгукуються як про стендап з його живим – аж до сліз! – гумором.
Андрієві не треба нічого вигадувати. Його власне життя рясніє такими сюжетами, що можна написати не одну п’єсу і не один сценарій. Ще у 2004-му сімнадцятирічний студент інституту мистецтв Прикарпатського національного університету імені В.Стефаника приїхав у Київ на свій перший «помаранчевий Майдан».
Чотири роки по тому він закінчив виш в Івано-Франківську, здобувши диплом із відзнакою. Та акторської освіти молодому митцеві здалося замало. У 2012 році Андрій на додачу отримав диплом Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І.Карпенка-Карого, де під орудою Михайла Рєзніковіча опановував театральну режисуру. Але й це ще не все! 2017 року Іванюк закінчив той же КНУТКіТБ за фахом «Режисура художнього фільму». Його майстром був відомий кіномитець Михайло Іллєнко.
На той же період прийшовся Майдан-2014. «Мій другий Майдан», – усміхається Андрій. З ним пов’язана історія, яку Іванюк розповідає з притаманним йому гумором.
Із товаришами-студентами він пішов на вулицю Грушевського, де розташовані будівлі Верховної Ради України та Кабміну. Там у лютневі дні 2014-го було гаряче, хоча хлопці в сутички не втручалися: «Ми митці – тож, маємо все спостерігати й усюди бути». Та коли студенти о четвертій ранку поверталися до свого гуртожитку (лишалося пройти хіба що 200 метрів) підкотили шість машин. Звідти вискочили здоровані у цивільному. Нікого й нічого не питаючись, сходу стали бити студентів, скрутили їм руки і запхали в машини. Та ще й по дорозі перемовлялися: «На Дніпро! На Дніпро!» Складалося враження, ніби хлопців везуть… топити. Тільки коли вони опинилися на території «відділення правопорядку» (якщо тоді його можна було так назвати), на серці стало трохи спокійніше.
Затриманих обшукували й погрожували їм різними жахами. Психологічна обробка була жорстокою. Та, зрештою, «правоохоронці» втямили, що схопили не озброєних розбійників, а групу звичайних студентів. Шістьох відправили під домашній арешт, двох – у тому числі Андрія – в СІЗО.
Після тих подій Іванюк хотів піти добровольцем, щоб воювати в АТО. Та його мама, в якої у ті дні додалося сивини, благала сина пообіцяти, що він продовжить навчання. «Піду, коли надійде повістка», – здався на її умовляння Андрій. Він став солдатом у 2015 році. Півтора роки Іванюк воював в АТО.
Саме цей воєнний досвід ліг в основу п’єси «Боятися немає сенсу». А згодом – і фільму «Східняк» (2019 рік), що його запоріжці подивилися в кінотеатрі імені О.Довженка. П’єса – про перші кроки новобранця на війні, фільм – свого роду продовження цієї історії.
– Мене часто розпитували, але певний час я не хотів ані розказувати, ані писати про АТО, – зізнається Андрій Іванюк. – Та одного разу проспав пару. Щоби виправдатися перед Іллєнком, написав три коротеньких сценарії. Мовляв, займався творчістю, не байдикував. Прочитав їх Михайлові Герасимовичу. А він сказав: «Подавай на пітчинг». Порадив мені продюсера. Я думав, що Іллєнко має на увазі повнометражний фільм (хоча, як потім з’ясувалося, йшлося про «короткий метр»). За тиждень на мобільному телефоні я дописав сценарій повнометражки. Його прийняли, виділили фінансування…
Головну роль у стрічці «Східняк» зіграв Богдан Бенюк. Залучити такого популярного актора до свого дебюту Андрій зміг без особливих проблем. Адже вони обидва родом із села Битків Надвірнянського району Івано-Франківської області. Колись Богдан Михайлович консультував юного Іванюка: чи варто тому вступати до театрального вишу. Потім вони разом працювали в компанії «Бенюк і Хостікоєв» (де молодому актору давали, звісно, маленькі ролі). Тож, Бенюк без довгих умовлянь погодився зіграти у фільмі Іванюка роль невгамовного оптиміста з позивним «Борода».
Сам Андрій теж, поза сумнівом, оптиміст. Недарма його вистава, яку 11 листопада побачать запоріжці, – комедійна, та ще й називається «Боятися немає сенсу». Для нього ця теза тим актуальніше, що зараз він – знову солдат діючої армії.
Перед початком війни Андрій жив у Києві, працював актором, режисером і помічником директора з творчих питань в академічному театрі на Липках, навчався в аспірантурі КНУТКіТБ (о Господи, вже четверта «найвища» освіта!). 23 лютого 2022 року дружина Настя запропонувала: «Їдьмо до твоїх батьків на Франківщину». – «Гаразд, якщо куплю два нижніх місця в купе» (бо інакше у дорозі важко з дворічним сином). На диво, квитки знайшлися.
24 лютого о 4-й ранку поїзд зупинився у Львові. Багато пасажирів на цій станції виходили, здійнявся гамір… Андрій прокинувся і зазирнув у телефон… Війна! Значить, він мусить іти воювати. У місцевому військкоматі відмовили: ти київський, їдь до Києва. У тодішньому хаосі Андрій дивом повернувся у столицю. Там якраз оголосили дводобову «комендантську годину».
Дістатися додому на Лівий берег було нереально. Ніхто не міг навіть підказати, де мобілізаційний пункт. Та випадково Андрій зустрів друзів. Із ними потрапив до добровільного формування «Свобода», з яким пройшов усю оборону Києва.
Але дружина наполягала, аби Андрій уповні скористався своєю законною відстрочкою як аспірант. Він витерпів до кінця 2022 року. А на початку 2023-го усе-таки пішов служити. Колись Іванюк повернеться у театр, колись знову зніматиме кіно. А поки що…
Уявіть собі: на фронті Андрій вигадує… казки. У нього тепер уже двоє синочків. Дружина старається, щоб тато постійно був присутній у їхньому житті, щоб малюки з ним спілкувалися. Тому, коли є можливість, Андрій розмовляє з дітьми по телефону й оповідає їм різні історії. До речі, одна з них – «Жаб і рибки» – перемогла на міжнародному конкурсі короткої прози «Zeitglas».
П’єса «Боятися немає сенсу», яку запоріжці побачать 11 листопада, теж переможниця – міжнародного конкурсу «Євродрама-2022». Для Андрія Іванюка її показ – дорогоцінна нагода знову відчути себе актором, режисером… Митцем.
– Це для мене дуже важливо! – відверто каже артист. – Щось подібне до реабілітації. Бо я хоч недовго займатимуся тим, чим хочу займатися. Це наче… довгий час на теплоході тебе постійно качає. Служба, служба… І раптом, нарешті, ступаєш на тверду землю.
Він вдячний художньому керівникові Запорізького театру поетичної пісні Олені Алексєєвій (матері свого колишнього однокурсника Кирила Алексєєва): вона допомогла Андрію протекцією і прихистила у власній квартирі. А також генеральному директору Запорізької обласної філармонії Ірині Конаревій, котра надала артисту-захиснику сценічний майданчик.
До речі, хто сперечатиметься, що митці, які зараз воюють, отримують дорогоцінний і унікальний досвід? Хоча…
– Останнім часом знімають чимало фільмів про війну. Та на ролі в них запрошують не акторів-військовослужбовців, а заброньованих тиловиків, – констатує Андрій Іванюк. – Отже, з одного боку – класно, що у тебе є такий досвід. А з іншого – ти нікому не потрібний.
– Який фільм хочеться зняти в першу чергу?
– Пишу комедію про вибори в театрі. Чому? Бо зараз Україна в усіх асоціюється з війною. Але ж у нас не тільки війна! Наша країна бореться за свої права, за демократичні цінності. Наскільки це можливо, люди живуть нормальним життям. Не треба плакатись, які ми стражденні. Ні! Життя триває! Смійтесь!
У Запоріжжі Андрія Іванюка вразило саме це: тридцять кілометрів до лінії фронту, а в театрах ідуть вистави, люди відвідують концерти, одружуються, святкують дні народження, сидять у кафе, у дворах лунають дитячі голоси…
– На фронті найбільша проблема – паніка, – вважає Андрій Іванюк. – Якщо починаєш панікувати, можеш вскочити у халепу й наробити дурниць. До всього слід ставитися свідомо: якщо воно летить, то не обов’язково в тебе. Боятися немає сенсу. Я бачив депресивні міста. Гадаєте, є бажання захищати нікому не потрібний смітник або покинутий пустир?! А коли бачиш красу, коли життя, як у Запоріжжі, вирує – прагнеш будь-що вистояти. Тоді ти знаєш, за що борешся. І це додає наснаги!
Віталіна МОСКОВЦЕВА-ДОРОШЕНКО
